Оноре Бальзак - Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

В цю хвилину весь краєвид заяснів у тому миттєвому зблиску, яким природа іноді залюбки підсилює принадність своїх невмирущих творінь. Поки загін перетинав долину, сонце, поволі сходячи, розігнало легенькийбілий туман, що звичайно вересневими ранками клубочиться над луками, і в ту мить, коли офіцери обернулися, наче невидима рука зірвала з краєвиду останню запону, що його обгортала, — ніжне марево, схоже на прозорий серпанок, крізь який, збуджуючи цікавість, поблискують вкриті ним коштовності. Вояки обіймали поглядом широкий обрій без жодної хмаринки, яка переконала б своєю сріблястою ясністю, що ця неозора блакитна баня справді небозвід. Скоріше це був опертий на нерівні гірські вершини шовковий намет, розіпнутий у небесній високості, щоб захистити чарівне поєднання нив, лук, струмків і гаїв. Офіцери неспроможні були відвести очей від широкого простору, де буяло це розмаїття сільської краси. Одні, не знаючи, на чому зупинитись, довго блукали поглядом по різнобарвних гайках; плями пожовклого листя збагачували їх суворими тонами бронзи, ще яскравіше вирізняючи на тлі смарагдового килима нерівно скошених лук. Інші милувалися контрастом відтінків, утвореним золотавими нивками вижатого жита й червонуватими полями гречки, де стояли гостроверхі копи, схожі на зброю, складену в козла солдатами на бівуаку. То тут, то там видніли потемнілі шиферні дахи й білі димки над ними, а ще далі сріблисті змійки покручених приток Куенону вабили око тим оптичним обманом, що хтозна-чому сповнює душу якоюсь невиразною мрійливістю. Духмяна прохолода осіннього вітерцю, пряні пахощі лісу линули наче струминки фіміаму й п'янили тих, хто милувався цим прекрасним краєм, споглядаючи його незнані квіти, буйну рослинність, зелені шати, гідні змагатися з пишним убранням Британії, своєї однойменної сусідки. Невеликі отари пожвавлювали цю картину, вже й так хвилююче виразну. Співали пташки, над долинами бриніла в повітрі неголосна чарівна мелодія. Якщо зосереджена уява зуміє відтворити чудову гру світла й тіні, обриси оповитих туманом гір, фантастичну далечінь, — вона відкривалась там, де розступалися дерева, де прослалися озера або струміли примхливі закрути річок, — якщо пам'ять, так би мовити, одягне в барви цей ескіз, швидкоплинний, як і та мить, коли його схопило око, — то люди, не байдужі до краси природи, і тоді дістануть тільки неповне уявлення про казкове видовище, що глибоко вразило чутливі душі молодих офіцерів. Вони тоді подумали, з яким жалем, мабуть, покидають ці бідолахи новобранці свій рідний край і милі їм звичаї, щоб, може, померти десь на чужині. Офіцери мимохіть пробачали їм зволікання — вони їх розуміли, але з властивою солдатам великодушністю маскували свою поблажливість удаваним бажанням ознайомитися з військовими позиціями цього чудового краю. Однак Юло — називатимем його командиром, щоб уникнути менш милозвучної назви начальника півбригади — був одним із тих військових, хто не дозволяє собі в годину серйозної небезпеки піддатися чарам природи, хоча б це був справжній земний рай. Він сердито труснув головою і зсунув густі чорні брови, що надавали його обличчю суворого виразу.

— Якого дідька вони не йдуть? — запитав він удруге огрубілим у боях голосом. — Чи, може, в селі знайшлася якась ласкава богородиця і вони на прощання тиснуть їй руку?

— Ти питаєш — чому? — озвався чийсь голос.

Почувши цей голос — він нагадував звук ріжка, яким тутешні селяни скликають в долинах свою череду, — командир миттю обернувся, немовби його штрикнули шпагою, і побачив за два кроки від себе створіння, ще дивніше за новобранців, що йшли до Маєнни захищати Республіку. Невідомий — присадкуватий, широкоплечий чоловік — мав голову схожу на бичачу, і не тільки тим, що вона була величезна. Тупий ніс через широкі ніздрі здавався ще коротшим. М'ясисті губи, випнуті над білими як сніг зубами, круглі чорні очі й насуплені брови, відстовбурчені вуха й руда чуприна менш властиві були нашій гарній кавказькій расі, ніж породі травоїдних. Нарешті, цілковита відсутність ознак, притаманних людині як істоті суспільній, робили цю непокриту голову ще прикметнішою. Обпалене сонцем обличчя — його вугласті риси мали щось спільне з гранітом, що становить підґрунтя тієї місцевості,— було єдиною приступною для ока частиною тіла цього химерного створіння. Від самої шиї чоловік був загорнутий у широченний балахон з небіленого полотна, ще грубішого, ніж на штанях найзлиденнішого новобранця, — в його балахоні знавець старовини міг би пізнати стародавній галльський «сей», або «сейон». Він доходив тільки до пояса й був пристебнутий до штанів з козячої шкури грубо обструганими цурпалочками, подекуди із залишками кори. Під козячим хутром, що вкривало стегна й ноги, не можна було розгледіти обрисів людського тіла. Ступні ховалися у величезних сабо. Довге лиснюче волосся, схоже на козячу шерсть, спадало рівними пасмами з обох боків обличчя, нагадуючи голови середньовічних статуй, які ще збереглися в деяких соборах. Замість вузлуватого ціпка, що його несли на плечах новобранці, він притискав до грудей, наче рушницю, майстерно сплетеного з ременю батога, вдвічі довшого, ніж звичайні батоги.