Оноре Бальзак - Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

Кілька городян у цій юрбі напівдикунів ніби визначали найвищий в тому краї ступінь цивілізації. В круглих капелюхах, циліндрах або кашкетах, в чоботях із закотами або черевиках і гетрах, вони так само, як і селяни, різнилися між собою своїм одягом. Щось із десятеро були в республіканських куртках, відомих під назвою карманьйоли [3] Карманьйола — пісня революційного народу Парижа. Назва куртки похідна від цієї пісні. . Інші, певно з заможних ремісників одяглися від голови до ніг у сукно того самого синього кольору. Найчепурніші хизувалися в приношених фраках чи сюртуках з синього або зеленого сукна Ці статечні особи були взуті в чоботи найрізноманітніших фасонів і йшли, вимахуючи товстими ціпками, з виглядом людей що скорилися своїй долі. Дбайливо напудрені голови й тугенько заплетені коси навіть свідчили про певну вишуканість, що її прищеплюють перші кроки збагачення або виховання.

Всі ці люди, здавалося, здивовані, що їх наче випадково зібрали разом, скидалися на жителів якогось міста, вигнаних із своїх домівок пожежею. Але час і місце надавали тому гуртові зовсім іншого характеру. Кожний спостерігач, утаємничений у громадянські чвари, які тоді збурювали Францію, легко розпізнав би небагатьох громадян, на чию відданість могла сподіватися Республіка в загоні, що майже цілком складався з тих, хто чотири роки тому підняв зброю проти неї. Одна досить визначна риса не залишала ніякого сумніву щодо переконань, які роз'єднували учасників цього зборища: самі тільки республіканці йшли весело. В решти людей, які так різнилися між собою одягом, на обличчі і у всій поставі зберігався той однаковий вираз, що його надає нещастя. І городяни, і селяни були позначені печаттю глибокого смутку. В їхньому мовчанні відчувалося щось запекле, непримиренне, — здавалося, вони зігнулись під гнітом тієї самої думки, напевне страшної, але старанно прихованої, бо всі обличчя були непроникні; тільки незвична повільність ходи могла зрадити їхні таємні заміри. У декого на шиї красувалися чотки, незважаючи на небезпеку зберігати ці ознаки релігії, скоріше скасованої, аніж знищеної; час від часу вони струшували волоссям, обережно підводили голови й крадькома поглядали на ліс, на стежки та скелі обабіч дороги, неначе мисливські собаки, що винюхують дичину; не чуючи нічого, крім одноманітного тупотіння ніг своїх мовчазних супутників, вони знову схиляли голови, й на їхні обличчя лягав вираз безнадії, наче в злочинців, гнаних на каторгу, де їм судилося жити й сконати.

Похід загону в напрямку Маєнни [4] Маєнна — річка в північно-західній Франції. Після адміністративної реформи 1793 р. — департамент, який є основною адміністративно-територіальною одиницею у Франції. , мішаний його склад, різні почуття цієї юрби досить природно наявність у голові колони іншого загону. Близько півтори сотні солдатів із зброєю й військовим спорядженням ішли попереду з командиром півбригади на чолі. Не буде зайвим звернути увагу тих, хто не був свідком драматичних подій революції, що така назва замінила звання полковника, скасоване патріотами як надто аристократичне. Солдати належали до запасних частин піхотної півбригади, розташованої в Маєнні. За тих часів розбрату всі жителі Західної Франції називали солдатів Республіки синіми . Таке прізвисько виникло через їхні перші уніформи, сині з червоним, — згадка про них ще й тепер така свіжа, що описувати їх нема потреби. Отож загін синіх був конвоєм цього збіговиська людей, майже всіх незадоволених тим, що їх вели до Маєнни, де сувора дисципліна мала швидко надати одностайності їхнім думкам, зовнішньому вигляду та військовій виправці, чого їм поки що бракувало.

Ця колона становила контингент ополченців, на превелику силу зібраний у Фужерській окрузі за законом про набір рекрутів, ухваленим 10 месідора [5] Месідор (місяць жнив) — десятий місяць республіканського календаря. минулого року Виконавчою директорією [6] Директорія (Виконавча Директорія) — уряд Французької республіки, що складався з п'яти директорів; проіснував з листопада 1795 р. по листопад 1799 р., виражав інтереси багатої буржуазії. Французької республіки. Уряд зажадав сто мільйонів грішми й сто тисяч солдатів, збираючись негайно послати допомогу арміям, що зазнали поразки від австрійців в Італії, від пруссаків у Німеччині, а в Швейцарії їм погрожували росіяни, яких Суворов надихнув надією здобути перемогу над Францією. Західні департаменти, відомі під назвою Вандея, Бретань та частина Нижньої Нормандії, втихомирені три роки тому заходами генерала Гоша після чотирилітньої війни, очевидно, скористалися з слушного моменту й знову взялися за зброю. Перед такою загрозою Республіка швидко здобула свою колишню енергію. Насамперед вона подбала про захист департаментів, що зазнали нападу, і, спираючись на одну із статей закону від 10 месідора, доручила цю справу місцевим патріотам. А насправді уряд, не маючи ані війська, ані грошей для приборкання внутрішнього ворога, обминув труднощі шляхом законодавчого викруту: неспроможний нічого послати в повсталі департаменти, він виявив до них довіру. Можливо, уряд сподівався, що такий захід, озброївши одних громадян проти інших, придушить заколот у самому зародку. Стаття закону, що стала джерелом згубних утисків, була складена так: організувати в західних департаментах загони добровольців . Цю недипломатичну постанову зустріли на заході Франції з такою ворожістю, що Директорія вже не сподівалась одразу взяти там гору. Отож невдовзі вона звернулась до національних зборів, вимагаючи особливих заходів щодо рекрутських контингентів, які набиралися на підставі статті про добровільні загони. Тому новий закон, виданий за кілька днів до початку подій, зображених у нашій оповіді, і проголошений в третій додатковий день VII року, наказував збирати в легіони ці хисткі з'єднання рекрутів. Легіони мали дістати назви департаментів Сарти, Орна, Маєнни, Іля-і-Вілени, Морбігана, Нижньої Луари й Мена-і-Луари. Ці легіони — говорив закон — призначені виключно для боротьби з шуанами й ні за яких обставин не можуть бути послані на кордони . Такі нецікаві, але мало відомі подробиці висвітлюють заразом і скруту, в якій опинилася Директорія, і самий похід цього товпища людей під конвоєм синіх. Можливо, не зайвим буде додати, що ці прекрасні й патріотичні постанови Директорії так ніколи й не дочекалися іншого здійснення, крім публікації у «Законодавчому бюлетені». Не підтримувані більше високими моральними ідеями, патріотизмом або терором, які нещодавно сприяли їхньому виконанню, декрети Республіки створювали на папері примарні мільйони й численні полки солдатів, що не надходили ані до державної скарбниці, ані до армії. В ослаблих руках рушійні засоби революції вичерпалися, й закони пристосовувалися до обставин, замість того щоб ними керувати.