Оноре Бальзак: Шуани, або Бретань 1799 року. Батько Горіо

Ежен Растіньяк — типовий герой того часу. Використавши своє аристократичне походження, він робить блискавичну кар’єру. Спочатку наївний, чесний, сповнений благородних задумів, віри в честь і добро, гордий своєю моральною чистотою, він швидко збагнув суть взаємовідносин того світу, в який будь-що хоче проникнути. Бальзак показує його честолюбцем, людиною, мрії якої сконцентровано на одній меті — досягнути вершин багатства і влади. На своєму шляху він зустрічає досвідчених вихователів і чудових знавців моралі буржуазного суспільства — це насамперед його родичка віконтеса де Босеан і сусід по пансіону — колишній каторжник Вотрен. Треба врізатись «у людську масу, — говорить йому цей злочинець, — як гарматне ядро, або закрастися, як чума… Чесністю не доб’єшся нічого». А пані де Босеан повчає його: «Якщо ви не будете катом, то станете жертвою… Вражайте безжально, і вас боятимуться».

Спочатку Растіньяк вірить у те, що його здібності, талант і працьовитість допоможуть йому досягти успіху в житті. Та надто прозаїчна дійсність, з якою він повсякчас стикається, і повчання його наставників швидко витвережують юнака. Поховавши Горіо, Растіньяк, дивлячись із пагорка на фешенебельний район, де жив паризький «вищий світ», з викликом обіцяє «завоювати Париж».

З інших романів Бальзака можна простежити дальшу долю цього аристократа-пройдисвіта. Типовий представник буржуазно-аристократичного суспільства, Растіньяк перетворюється на цинічного й аморального ділка — спекулює людськими почуттями, пристрастями, їхніми вадами, вдається до відкритого шантажу. Він «завойовує Париж» — стає багатієм, міністром, пером Франції і навіть прем’єр-міністром — завдяки тому, що добровільно грає роль маріонетки Нусінгена, дружина якого Дельфіна була першою його коханкою. Останнім спритним ходом Растіньяка було одруження з Дельфіниною дочкою, що дозволило йому стати спадкоємцем мільйонів барона Нусінгена.

Перейнявши звичаї і закони буржуазного суспільства, озброївшись усіма прийомами і засобами боротьби, Растіньяк стає ще аморальнішим, аніж найтиповіші його представники.

Особливе місце в романах Бальзака займає цікавий, навіть трохи романтичний і зовсім не випадковий образ кримінального злочинця, убивці й каторжника Жака Коллена на прізвисько Дурисмерть, відомого як Вотрен або абат Карлос Еррера («Розкоші і злидні куртизанок»). Він стає одним із важливих персонажів «Людської комедії», письменник вкладає в його уста найважливіші думки. Розумний, добре обізнаний з найпотаємнішими інтригами представників аристократично-буржуазного суспільства, Вотрен викриває його продажність і розтлінність. «Ваше суспільство, — звертається Вотрен до героя роману «Розкоші і злидні куртизанок» Люсьєна де Рюбампре, — вже поклоняється не істинному богові, а золотому тельцю. Такий символ віри вашої хартії, що визнає в політиці лише інститут приватної власності».

Але цікаво, що вчинки самого Вотрена відповідають ідеології того суспільства, яке він піддає гострій критиці. Бальзак підводить читача до найголовнішого висновку: мораль і діяльність буржуазії нічим не відрізняється від моралі і вчинків звичайних злочинців і убивць з тією тільки відмінністю, що перша здійснює свої злочини офіційно, під захистом державної законності, а тих, що піднімають руку на приватну власність самої буржуазії, проголошують поза законом. Так замикається коло!

У розкішних салонах чарівної віконтеси де Босеан збираються представники вишуканого товариства, а проте їхнє місце, — підводить автор читачів до цього висновку, — у в’язниці. І не випадково Растіньяк, порівнюючи поради й настанови аристократки де Босеан і «короля каторги» Вотрена, із здивуванням і жахом виявляє надзвичайну схожість їхніх думок.

Сучасна бальзакіана з року в рік поповнюється новими дослідженнями. Геній Бальзака давно вийшов за національні межі й став надбанням всесвітньої культури. «Людська комедія» є об’єктом пильної уваги вчених і літературознавців різних країн. Глибоке вивчення світогляду й творчого методу могутнього реаліста дає змогу краще зрозуміти розвиток реалістичного мистецтва взагалі, створення тих реалістичних і демократичних традицій, без врахування яких неможливий дальший розвиток літератури, її перехід до якісно нового етапу.

Цілком зрозуміло, що захисниками і продовжувачами цих традицій стали письменники прогресивного табору французької літератури, зокрема письменники соціалістичного реалізму. У працях, статтях і виступах Луї Арагона, П’єра Гамарра, Андре Вюрмсера, Андре Стіля, Жана-П’єра Шаброля, Жана Лаффіта, П’єра Абраама, Жана Марсенака, Мартіни Моно та багатьох інших не раз наголошувалося на необхідності дбайливо ставитися до спадщини своїх великих попередників, вивчати й творчо осмислювати її. Засвоєння прогресивних традицій минулого є необхідною умовою глибшого розуміння сучасності. Письменники соціалістичного реалізму у Франції вчаться в Бальзака нещадної критики капіталістичного суспільства, сили й глибини викриття його потворної суті.