Стендаль - Червоне і чорне

Насуплені брови пані де Реналь, або, вірніше, розкаяння у власній необачності, завдали першого удару ілюзіям Жюльєна. «Вона добра й мила, — думав він, — Гаряче мене кохає, але вона вихована у ворожому таборі. Вони справді повинні над усе боятися таких сміливців, які, діставши освіту, не в змозі зробити кар'єру, бо не мають грошей. Що сталося б з дворянами, якби ми могли змагатися з ними однаковою зброєю? Припустимо, я — мер Вер'єра, людина добромисна, чесна, адже такий, по суті, є і пан де Реналь. Ну й дав би я духу цьому вікарію і панові Вально за всі їхні шахрайства! Ось коли справедливість торжествувала б у Вер’єрі! Вже ж не таланти їхні перешкодили б мені. Вони ж роблять усе наосліп.

В той день щастя Жюльєна могло б зробитися чимось тривалим. Але нашому героєві забракло сміливості бути відвертим до кінця. Йому треба було наважитись набратись мужності й дати бій, але — негайно; пані де Реналь здивували слова Жюльєна, бо в її оточенні всі повторювали, що треба остерігатися появи нового Робесп’єра саме з середовища отих занадто вчених юнаків з нижчих верств. Пані де Реналь ще довго зберігала холодність і, як здавалось Жюльєнові, підкреслено виявляла її. Насправді ж прикре враження від його слів у неї швидко змінилось острахом, чи не сказала вона йому мимоволі чогось неприємного. Це занепокоєння виразно відбилось на її обличчі, яке доти випромінювало таку безмежну чистоту й щирість, особливо коли вона почувала себе щасливою вдалині від усяких надокучливих людей.

Жюльєн вже не наважувався щиро висловлювати свої мрії. Перша жагуча пристрасть минула, і він міг спокійно міркувати про все. Йому спало на думку, що небезпечно ходити в кімнату пані де Реналь. Хай краще вона приходить до нього. Якщо раптом хтось із слуг побачить її в коридорі, то для пояснення завжди знайдеться безліч причин.

Але це мало і свої незручності. Жюльєн дістав від Фуке кілька книг, яких він, молодий богослов, не міг би взяти в книгаря. Він наважувався розгортати їх тільки вночі. І часто йому було б приємніше, якби ці нічні відвідини не переривали його занять. А ще ж так недавно, до отого випадку в саду, він не міг би прочитати й рядка, чекаючи побачення.

Завдяки пані де Реналь йому відкрилося тепер багато нового в книжках. Він насмілювався розпитувати її про безліч дрібниць, від незнання яких заходить у безвихідь розум юнака, що не належить до світського товариства, хоч який би він був обдарований від природи.

Це виховання любов'ю, яке провадилось жінкою зовсім недосвідченою, було для нього справжнім щастям. Ульяновим очам відкрилося суспільство саме таким, яким воно тоді було. Розум його не затьмарювався розповідями про те, що відбувалося в далеку давнину — дві тисячі або навіть шістдесят років тому за часів Вольтера й Людовіка XV. Яка то була невимовна радість, коли

101 з очей його спала полуда і йому стало зрозумілим те, що відбувалось у Вер'єрі!

На перший план виступали різні складні інтриги, що зав'язалися два роки тому навколо безаясонського префекта. Ці інтриги підтримувались листами найзнатніших осіб з Парижа. Йшлося про те, щоб зробити пана де Муаро — це була найнабожніше людина в цілій окрузі — не другим, а першим помічником вер’єрського мера.

Його конкурентом був дуже багатий фабрикант, якого треба було за всяку ціну відтіснити на місце другого помічника.

Нарешті Жюльєн почав розуміти натяки, що робились на парадних обідах у пана де Реля, коли в нього збиралася місцева знать. Це привілейоване. товариство було глибоко зацікавлене в тому, щоб посада старшого помічника дісталася саме панові де Муаро, про кандидатуру якого ніхто в місті, а тим паче ліберали, не мав й гадки. Це питання набувало тим більшої ваги, що, як відомо, східний бік головної вулиці у Вер'єрі мав бути відсунутий більш як на дев'ять футів, бо ця вулиця стала тепер королівським трактом.

Так ось, якби панові де Муаро — власникові трьох будинків, які підлягали перенесенню, — пощастило посісти посаду першого помічника, а згодом і мера {коли пана де Реналя оберуть депутатом), він би, в разі потреби, закрив на все очі, і будинки, які виходять фасадом на королівський тракт, були б тільки злегка перебудовані і, таким чином, простояли б іще сто років. Незважаючи на високу набожність і безсумнівну чесність пана де Муаро, всі були певні, що він буде «поступливий», бо в нього велика сім'я. Серед тих будинків, що підлягали перенесенню, дев'ять належали найзнатнішим особам у Вер'єрі.