Стендаль - Червоне і чорне

Кінець кінцем, страждаючи в тисячу разів більше, ніж коли б ішов на смерть, Жюльєн вийшов у коридорчик, що вів до спальні пані де Реналь. Тремтячою рукою він відчинив двері, що лунко заскрипіли.

В кімнаті горіло світло: на каміні стояв нічник; такої біди він не чекав. Побачивши його, пані де Реналь миттю схопилася з ліжка.

— Нещасний! — вигукнула вона.

Обоє розгубилися. Жюльєн забув усі свої честолюбні плани і став самим собою; не сподобатись такій чарівній жінці здалося йому найбільшим нещастям. У відповідь на її докори, він кинувся до її ніг і обхопив руками її коліна. А вона суворо картала його, і тоді він раптом розридався.

Через кілька годин, коли Жюльєн вийшов з кімнати пані де Реналь, про нього можна було сказати, висловлюючись мовою романів, що йому не лишалось більш нічого бажати. Справді, кохання, що він до себе викликав, і несподіване враження, яке справили на Жюльєна її принади, дали йому перемогу, якої він ніколи не домігся б своїми незграбними хитрощами.

Але навіть у найсолодші хвилини наш герой, будучи жертвою своїх безглуздих гордощів, намагався грати роль покорителя жіночих сердець: він докладав усіх зусиль, щоб зіпсувати те, що було в ньому привабливого. Не помічаючи палких поривів, які він збуджував, і докорів сумління, які ще збільшували їхню силу, він ні на мить не дозволяв собі забути про свій «обов'язок». Він боявся, що потім гірко докорятиме собі й навіки осоромиться, якщо відступиться від ідеалу, який він сам собі вигадав. Одне слово, саме те, що робило Жюльєна вищою істотою, заважало йому втішатись своїм щастям, яке само йшло йому до рук. Так юна шістнадцятирічна дівчина з чарівним кольором обличчя, їдучи на бал, безглуздо накладає на щоки рум'яна.

Смертельно перелякана появою Жюльєна, пані де Реналь неспроможна була опанувати свої вкрай збентежені почуття. Сльози й розпач Жюльєна схвилювали її до глибини душі.

Навіть тоді, коли їй не було вже в чому відмовляти Жюльєнові, вона знову відштовхнула його в пориві обурення й відразу ж кидалась йому в обійми. Вона вже вважала себе пропащою навіки жінкою і, щоб відігнати від себе примару пекла, осипала Жюльєна найпалкішими пестощами. Одне слово, тут було все, що тільки можливе для повного блаженства нашого героя, — аж до палкої чутливості, яку він збудив у цій жінці, якби лише він умів втішатися всім цим. Жюльєн уже пішов, а пані де Реналь ще довго трепетала від жагучих поривів пристрасті й каралась муками сумління.

«Боже мій! так оце й є щастя кохання? Оце й усе?» — така була перша думка Жюльєна, коли він повернувся до себе в кімнату, Він був у тому стані здивування й розгубленості, що опановує душу людини, яка тільки що домоглася того, до чого давно прагнула. Вона звикла бажати, але бажати уже нічого, а спогадів вона ще немає. Немов солдат, що повернувся з параду, Жюльєн уважно пригадував усі «деталі своєї поведінки. «Чи не схибив я в чомусь проти свого обов'язку? Чи добре я зіграв свою роль?»

А яка ж це роль? — роль чоловіка, що звик бути чарівним із жінками.

На щастя Жюльєна, пані де Реналь була занадто схвильована й вражена, щоб помітити безглуздість поведінки юнака, який за одну мить став для неї всім на світі.

Коли почало розвиднятись, вона стала умовляти Жюльєна, щоб він уже йшов.

— Боже мій, — казала вона, — якщо мій чоловік щось почує, я пропала!

Жюльєн, що заздалегідь приготував кілька красивих фраз, пригадав одну 8 них:

— А вам було б жаль розстатися з життям?

— Ах, в цю хвилину — дуже жаль! Та однаково, я не пошкодувала б, що пізнала вас.

Жюльєн вважав за потрібне для підтримки своєї гідності вернутись до себе завидна І навмисно без будь-яких заходів обережності.

Непослабна увага, з якою він постійно стежив за своїми найдрібнішими вчинками, вдаючи досвідченого чоловіка, на цей раз стала йому в пригоді: коли вони з пані де Реналь зустрілись за сніданком, його поведінка була зразком обережності.

А вона не могла на нього дивитись, не заливаючись рум'янцем, і воднораз їй несила було прожити й хвилини, не глянувши на нього. Вона сама відчувала своє збентеження, і від того, що з усіх сил намагалась його приховати, ніяковіла ще більше. Жюльєн лише раз підвів на неї очі. Спочатку пані де Реналь була в захваті від його витримки. Але, коли цей єдиний погляд більш не повторився, вона стурбувалась: «Може, він уже не любить мене, — казала вона собі, — я надто стара для нього; я на цілих десять років старша».