Стендаль - Червоне і чорне

Він дякував небу за те, що поранив її не смертельно. «Дивна річ! — казав він сам собі. — Адже мені здавалось, що своїм листом до пана де Ла-Моля вона назавжди зруйнувала щастя, що чекало на мене, аж ось не минуло й двох тижнів після цього листа, і я вже навіть не згадую про те, що мене тоді хвилювало… Дві-три тисячі ліврів ренти, щоб жити спокійно десь у горах, як у Вержі… Я був щасливий тоді… І не розумів свого щастя!»

Бували хвилини, коли він раптом схоплювався: «Якби я поранив пані де Реналь смертельно, я убив би себе… Мені необхідна ця упевненість в тому, що вона жива інакше я сам собі стану огидний.

Накласти на себе руки! Ось над чим варто подумати, — казав він собі. — Ці судді — формалісти, вони люто переслідують нещасного підсудного й готові повісити кращого з громадян, аби лише заробити жалюгідний орден… Я б врятувався від їхньої влади, від їхніх образ, висловлених вульгарною французькою мовою, яку місцева газета називатиме красномовством…

Я ще можу прожити тижнів п’ять шість… Накласти на себе руки! Ні, чорт його бери! — вирішив він через кілька днів, — адже Наполеон жив…

Зрештою, життя мені приємне; тут тихо, спокійно, ніхто мені не набридає», — додав він, сміючись, і почав складати список книг, які мав намір виписати з Парижа.

3 коридору долинув сильний шум. Час був не той, коли звичайно до нього заходили. Орлан з криком вилетів, двері відчинились, і шановний кюре Шелан, з паличкою, весь трусячись, кинувся йому в обійми.

— Ах, господи милосердний! Та як же це сталося, дитино Моя?.. Звір! Так я мусив би сказати, — і добрий старий вже не міг вимовити й слова.

Жюльєн злякався, що він ось-ось упаде, і підвів його до стільця. Час наклав свою важку руку на цього колись такого енергійного чоловіка. Жюльєнові здавалось, що перед ним лише тінь пана Шелана.

Віддихавшись трохи, старий заговорив:

— Тільки позавчора я одержав вашого листа з Страсбурга з п'ятьмастами франків для вер'єрських бідняків; мені принесли його в гори, в Ліверу, де я живу в свого племінника Жана. І раптом вчора я чую про це нещастя… Боже! Та невже це можливо! — І старий уже не плакав, він дивився безтямно й машинально вимовив: — Вам будуть потрібні ваші п'ятсот франків, я приніс їх вам.

— Мені потрібно тільки бачити вас, отче! — вигукнув зворушений Жюльєн. — Крім того, у мене є гроші.

Але він більше вже не міг домогтись від старого нічого розумного. Пан Шелан час від часу проливав кілька сльозинок, і вони тихенько збігали по його щоках, потім він дивився на Жюльєна і, здавалось, не міг отямитись, бачачи, що той бере його руки й підносить до вуст. Його обличчя, колись таке жваве, на якому так виразно відбивались най благородніші почуття, тепер було апатичне. Незабаром по старого прийшов якийсь селянин.

— Не треба його стомлювати і дозволяти йому багато говорити, — сказав він Жюльєнові, і той зрозумів, що це І € ПЛЄМІННИК.

Це побачення дуже засмутило Жюльєна. Він не міг навіть плакати. Все здавалось йому безнадійно похмурим, серце немов заледеніло в його грудях.

Це були найболісніші хвилини з усього, пережитого ним після злочину. Він побачив смерть в усій її непривабливості. Всі його ілюзії душевної величі й благородства розвіялись» мов хмара після бурі.

Такий нестерпний стан тривав кілька годин. Від моральної отрути лікуються фізичними заходами й шампанським, але Жюльєн вважав би себе жалюгідним боягузом, якби вдався до таких засобів. Того жахливого дня він весь час ходив по своїй тісній камері, а надвечір раптом вигукнув: «Та я з глузду з'їхав! Я мав би тужити, якби мені судилося вмерти природною смертю. Тоді вигляд немічного старого міг би засмутити мене, але смерть раптова, в розквіті сил, врятує мене від цього жалюгідного руйнування».

Проте, як би Жюльєн не переконував себе, він відчував, що розчулився, виявив малодушність, і тому його так засмутили ці відвідини.

В ньому вже не було нічого суворого й величного, ніяких римських доблестей. Смерть піднеслася в його уяві на більшу височінь і вже не здавалась такою легкою.

«Це буде моїм термометром, — сказав він собі. — Сьогодні ввечері я на десять градусів нижче тієї мужності, з якою треба йти на гільйотину. А вранці я мав ще належну мужність. Зрештою, що з того! Аби тільки вона повернулася до мене в потрібну хвилину».

Думка про термометр зацікавила Жюльєна і навіть кінець кінцем розвіяла його похмурий настрій.