Стендаль - Червоне і чорне

Побачивши, що вечеря закінчується, а його навіть не пробують підкупити, тюремник не витримав і сказав облудним і вкрадливим тоном:

— Моя приязнь до вас, пане, примушує мене говорити, хоч кажуть, що це проти інтересів правосуддя, бо ви можете скористатися з цього для свого захисту… Пан Жюльєн, як людина добра, буде радий почути, що пані де Реналь одужує.

— Як! Вона не вмерла? — скрикнув Жюльєн, у нестямі схоплюючись з місця.

— Як? Ви нічого не знали? — сказав тюремник з тупим здивуванням, що враз змінилось виразом радісної жадібності. — Пан Жюльєн мусить, по справедливості, дати щось хірургові, бо той за законом мусив би мовчати. А я, щоб догодити вам, пішов до нього, і він мені все розповів.

— То, значить, рана не смертельна? — зробивши крок до нього, нетерпляче запитав Жюльєн. — Ти присягаєш мені головою?

Тюремник, велетень шести футів на зріст, злякався й відступив до дверей. Жюльєн зрозумів, що так він нічого не доб'ється. Він сів і кинув золотий панові Нуару.

В міру того, як з оповідання тюремника Жюльєн переконувався, що рана пані де Реналь не смертельна, він відчув, що сльози ось-ось поллються з його очей.

— Вийдіть, — сказав він різко.

Тюремник пішов. Як тільки двері зачинились, Жюльєн скрикнув:

— Боже! Вона жива! — і впав на коліна, вмиваючись гарячими слізьми. В цю неповторну хвилину він був віруючим. Яке йому діло до попівського лицемірства! Хіба воно могло применшити для нього зараз істину і велич образу божого?

Тільки тепер Жюльєн почав каятись у своєму злочині. Через якийсь дивний збіг обставин, що врятував його від розпачу, лише в цю хвилину він вийшов із того стану фізичної роздратованості й напівбожевілля, в якому перебував, відтоді, як відправився з Парижа в Вер'єр.

Джерело його сліз було чисте — він не мав сумніву, що буде засуджений. «Отже, вона житиме! — повторював він… — Вона житиме, вона пробачить, вона любитиме мене…» Наступного дня, вже досить пізно, його розбудив тюремник.

— Видно, у вас на душі спокійно, пане Жюльєн, — сказав він йому. — Я вже двічі заходив, та не зважився вас будити. Ось вам дві пляшки чудового вина, це посилає вам пан Маслон, наш кюре.

— Як? Цей шахрай ще тут? — сказав Жюльєн, — Так, пане, — відповів тюремник, притишуючи голос. — Але не говоріть так голосно, це може вам пошкодити.

Жюльєн розсміявся від щирого серця.

— В моєму становищі, друже мій, тільки ви можете пошкодити мені, якщо перестанете поводитись зі мною лагідно й людяно… Але я добре заплачу вам, — додав Жюльєн, урвавши свою мову й переходячи знов на владний тон. На підтвердження своїх слів він кинув тюремникові монету.

Пан Нуару розповів йому в усіх подробицях все, що зумів дізнатися про пані де Реналь, не згадавши тільки про відвідини Елізи.

Це була істота підла й раболіпна над усяку міру. У Жюльєна майнула думка: «Цей потворний здоровань заробляє, мабуть, не більш як триста чотириста франків, бо людей у в’язниці в нього не так багато. Я можу йому обіцяти десять тисяч, якщо він згодиться втекти зі мною в Швейцарію… Важко тільки буде переконати його, що я не обдурю його». Але думка про те, як довго доведеться розмовляти з цією мерзенною істотою, викликала в Жюльєна огиду, і він покинув думати про це.

А ввечері вже було пізно, опівночі його забрала поштова карета. Він був дуже задоволений своїми супутниками жандармами. Вранці, коли вони прибули в Безансон, йому люб'язно відвели приміщення на верхньому поверсі готичної вежі. Жюльєн впізнав архітектуру початку XIV століття й замилувався її витонченістю й легкістю. Крізь вузький просвіт між двома стінами, над глибоким двором, вдалині відкривався краєвид чарівної краси.

Наступного дня Жюльєна допитували, після чого кілька днів не турбували. На душі в нього було спокійно. Справа його здавалась йому дуже простою: «Я хотів убити, і мене треба вбити».

Думка його не спинялась на цьому міркуванні. Суд, неприємність показуватися перед публікою, захист — все це були прикрі дрібниці, нудні церемонії, про які він ще встигне подумати, коли настане час. І самий момент смерті також не спиняв його уваги: «Подумаю після суду». Життя зовсім не здавалось йому нудним, він тепер дивився на все іншими очима: у нього вже не було ніякого честолюбства. Про мадемуазель де Ла-Моль він згадував рідко. Він був сповнений каяття, і образ пані де Реналь поставав перед ним, особливо в нічній тиші, яка порушувалась в цій високій вежі лише криками орлана.