Стендаль - Червоне і чорне

— Ні, ніколи в мене не було зла проти вас! — вигукнув Жюльєн і кинувся перед ним на коліна, але, засоромившись свого пориву, одразу підвівся.

Маркіз був наче в нестямі. Побачивши, як Жульєн впав навколішки, він знов почав обсипати його найбрутальнішою лайкою, гідною хіба що візника. Можливо, новизна цих грубих слів трохи розважала його.

«Як! Моя дочка зватиметься «пані Сорель»! Як! Моя дочка не буде герцогинею?»

Щоразу, як ці думки виразно виникали в свідомості пана де Ла-Моля, його страждання не мало меж і він втрачав самовладання. Жюльєн побоювався, щоб маркіз його не побив.

В хвилини просвітління, коли пан де Ла-Моль наче освоювався з своїм нещастям, він звертався до Жюльєна 8 досить розумними докорами.

— Треба було втекти, пане, — казав він йому, — ваш обов'язок був — утекти звідси. Ви поводились, як найпідліший негідник.

Жюльєн підійшов до столу і написав: «Життя давно стало для мене нестерпним, я кладу йому край. Прошу пана маркіза прийняти запевнення в моїй безмежній вдячності і пробачити неприємний клопіт, якого може завдати йому моя смерть в його домі». **** — Прошу ласкаво пана маркіза пробігти очима цей папірець… Убийте мене або накажіть вашому лакею вбити мене. Зараз перша година ночі, я буду прогулюватись в саду вздовж внутрішньої стіни.

— Ідіть під три чорти, — крикнув маркіз йому вслід. «Розумію, — подумав Жюльєн, — він нічого не мав би проти, якби я позбавив його лакея від клопоту мене вбивати… Ні, хай він мене вбиває, це задоволення, яке я йому пропоную… Але, чорт його бери, я люблю життя… Я повинен жити для мого сина».

Ця думка, що вперше так ясно постала перед його уявою, цілком поглинула його після того, як він протягом кількох хвилин блукав у саду, охоплений почуттям небезпеки, що загрожувала йому. Ця нова для нього турбота зробила його обачним.

«Треба порадитись з кимсь, як поводитись з цим запальним чоловіком. Він зараз просто божевільний і здатний на все. Фуке надто далеко, до того ж він не зрозуміє почуттів такої людини, як маркіз. Граф Альтаміра… Та чи можу я бути певен у вічному мовчанні? Треба подумати про те, щоб, звертаючись до кого-небудь за порадою, я не вчинив чогось такого, що ускладнить іще більше моє становище. На жаль, в мене не лишається нікого, крім похмурого абата Пірара… Та при його янсеністській вузькості поглядів… Якийсь пройда єзуїт, що знає світ, краще став би мені в пригоді… Пан Шрар здатний побити мене, як тільки почує про мій злочин».

Дух Тартюфа прийшов на допомогу Жюльєнові: «Що ж, я піду до нього на сповідь». До такого остаточного вирішення прийшов він після двогодинної прогулянки по саду. Він уже не думав про те, що в нього може влучити куля з рушниці, — його зборов сон.

На другий день рано-вранці Жюльєн був уже за кілька льє від Парижа і стукав у двері суворого янсеніста. На його превеликий подив, абат був не дуже вражений його сповіддю.

«Мабуть, у цьому е й моя вина», — казав собі абат скоріше засмучений, ніж розгніваний.

— Я підозрівав про це кохання, моя любов до вас, бідолашна дитино, не дозволила мені попередити батька.

— Що він, по-вашому, робитиме? — нетерпляче спитав Жульєн.

В ту хвилину він любив абата і прикра розмова з ним була б для нього дуже важка.

— Я бачу три можливості, — провадив далі Жюльєн. — Перша — пан де Ла-Моль може заподіяти мені смерть. — І він розповів про записку, залишену ним маркізові. — Друга: він може примусити мене стрілятись з графом Норбером, який викличе мене на дуель.

— І ви прийняли б такий виклик? — гнівно спитав абат, схоплюючись з місця.

— Ви не даєте мені договорити. Звичайно, я ніколи не вистрілив би в сина мого благодійника. Третя: він може мене вислати звідси. Якщо він накаже мені їхати в Единбург, в Нью-Йорк, я послухаюсь. Тоді вони зможуть приховати стан мадемуазель де Ла-Моль, але я нізащо не дозволю, щоб вони умертвили мого сина.

— Будьте певні, це перше, що спаде на думку цьому розпусному чоловікові…

Тимчасом Матильда в Парижі була в розпачі. Вона бачилася з батьком о сьомій годині ранку. Він показав їй записку Жюльєна, і вона трепетала, як би він не вирішив, що най благородніше буде — заподіяти собі смерть. «І навіть не спитав у мене», — казала вона собі з болем, до якого домішувався гнів.

— Якщо він помре, я теж помру, — сказала вона своєму батькові. — І ви будете причиною його смерті… Можливо, ви радітимете… Але я клянуся його душею, що вдягну жалобу і скажу, що я — вдова Сорель, розішлю запрошення на похорон чоловіка, майте це на увазі… Не чекайте від мене ні боягузтва, ні підлоти.