— Тут я жив думкою про вас, звідси дивився на ці віконниці, годинами підстерігаючи щасливу хвилину, коли ваша ручка відчинить їх…
І тут він зовсім втратив владу над собою. Правдивими барвами, яких не можна видумати, змалював він їй картину пережитих ним безмежних страждань. Короткі вигуки, що вихоплювались у нього, свідчили про його теперішнє щастя, яке поклало край тим жахливим мукам.
«Боже, що це я роблю! — раптом отямився Жюльєн. — Я загинув».
Він так злякався, що йому здалося, ніби очі мадемуазель де Ла-Моль дивляться на нього вже не з такою любов'ю. Це був самообман, але його обличчя раптом змінилось і вкрилося смертельною блідістю; очі його враз згасли і вираз найщирішого І найвідданішого кохання змінився виразом погордливості, мало не злості.
— Що з вами, друже мій? — мовила Матильда з ніжністю і тривогою.
— Я збрехав, — сказав Жульєн роздратовано, — збрехав вам; я докоряю собі за це, адже богу відомо, що я вас надто поважаю, щоб брехати вам. Ви любите мене, ви мені віддані, І мені нема чого вигадувати гарні фрази, щоб подобатись вам.
— Боже! Невже ж це самі тільки фрази, — все те прекрасне, що ви мені щойно казали?
— Так, і я не можу простити собі цього, люба. Я їх вигадав колись для однієї жінки, що кохала мене і набридла мені. Це погана риса моєї вдачі, я винен перед вами, пробачте мені.
Гіркі сльози покотилися по щоках Матильди.
— Варто лише якійсь дрібниці зачепити мене, і я якось непомітно для себе забуваюсь, — продовжував Жюльєн. «Моя ненависна пам'ять, яку я проклинаю в цю хвилину, нав’язує мені свої послуги, і я зловживаю ними.
— То, значить, я несвідомо зробила щось таке, що вам було неприємне? — сказала Матильда з чарівною наївністю.
— Я пригадав, як колись ви гуляли тут біля цієї жимолості й зірвали квітку. Пан де Люз у вас її взяв, і ви залишили її йому. Я був за два кроки від вас.
— Пан де Люз? Це неможливо, — відповіла Матильда з властивою їй погордливістю. — В мене немає таких звичок.
— Запевняю вас, — жваво підтвердив Жюльєн.
— Ну що ж, значить, це правда, друже мій, — сказала Матильда, сумно опустивши очі. Вона прекрасно пам'ятала, що ось уже кілька місяців, як панові де Люзу не дозволялось нічого подібного.
Жюльєн глянув на неї з невимовною ніжністю: «Ні, — сказав він собі, — вона кохає мене не менше, ніж раніше».
Увечері вона, сміючись, докоряла йому за його прихильність до пані де Фервак:
— Простолюдин закоханий у вискочку! Мабуть, лише серця таких жінок можуть устояти перед моїм Жюльєном. А втім, вона з вас зробила справжнього денді, — додала вона, граючись його кучерями.
За той час, коли Жюльєн гадав, що Матильда зневажав його, він зробився одним з найперших франтів Парижа. Але в нього була та перевага над іншими, що, одягнувшись, він уже не думав про свій костюм.
Одна річ була неприємна Матильді: Жюльєн продовжував переписувати російські листи і відвозити їх маршальші.
Ах, чому ж це так, а не інакше!
Бомарше
Один англійський мандрівник розповідає, як він здружився з тигром. Він виховав його і пестив, але завжди тримав на столі заряджений пістолет.
Жюльєн цілком віддавався своєму безмежному щастю тільки в ті хвилини, коли Матильда не могла прочитати відбитку цього щастя в його очах. Він неухильно виконував свій обов'язок — казати їй час від часу що-небудь жорстоке.
Коли лагідність Матильди, яка його вражала, і її безмежна відданість от-от могли позбавити його самовладання, він набирався мужності й покидав її.
Матильда кохала вперше в житті.
Життя, яке раніше йшло, для неї черепашачою ходою, линуло тепер, немов на крилах.
Але гордість її повинна була знайти собі якийсь вихід, і виявлялась вона тепер у тому, що Матильда з нерозважною безстрашністю нехтувала всіма небезпеками, пов'язаними з її коханням. Жюльєн брав на себе дбати про заходи обачності; тепер Матильда не підкорялась йому, тільки коли йшлося про небезпеку. Лагідна й майже смиренна з ним, вона виявляла тепер ще більшу погордливість до своїх домашніх, рідних і слуг.
Ввечері, у вітальні, серед шістдесяти гостей, вона кликала Жюльєна і, не помічаючи нікого, довго розмовляла з ним.
Одного разу проноза Тамбо сів біля них; вона попросила його піти розшукати їй у бібліотеці том Смоллета, де говориться про революцію тисяча шістсот вісімдесят восьмого року. Тамбо вагався.
— І не поспішайте, — додала вона з образливою гордовитістю, яка була цілющим бальзамом для Жюльєна.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу