Стендаль - Червоне і чорне

Чи наважусь я розповісти, що, ледве опинившись у своїй кімнаті, Жюльєн упав на коліна і вкрив поцілунками любовні листи, які йому дав князь Коразов?

— 0 велика людино! Я всім зобов'язаний тобі! — вигукнув він.

Помалу до нього повернулась холоднокровність. Він порівнював себе з полководцем, який тільки що наполовину виграв великий бій. «Успіх, безсумнівно, величезний, — казав він собі, — але що буде завтра? Одна хвилина — і можна втратити все».

Жюльєн гарячково розгорнув «Мемуари», продиктовані Наполеоном на острові Святої Єлени, і силував себе читати їх цілих дві години; правда, читали лише його очі, та все-таки він не відкладав книжки. Під час цього незвичайного читання його збуджені думки й почуття, високо піднісшись, снувалися самі собою. «Серце Матильди — це зовсім не те, що серце пані де Реналь», — казав він собі.

«Тримати її в страху! — вигукнув він раптом, кидаючи геть книжку. — Ворог коритиметься мені тільки доти, доки боятиметься мене; тоді він не насмілиться зневажати мене».

Жюльєн ходив туди й сюди по своїй кімнатці, сп'янілий від щастя. Щоправда, це було скоріше щастя потішеної гордості» аніж коханця.

«Примусити її боятись! — повторював він гордо, і гордість його мала підстави. — Пані де Реналь навіть у найщасливіші хвилини мучилась страхом, чи люблю я її так само сильно, як вона мене. А тут — це ж справжній демон, і його треба приборкати, отже — будемо приборкувати».

Жюльєн прекрасно знав, що на другий день Матильда буде вже з восьмої години ранку в бібліотеці. Він з'явився туди тільки о дев'ятій, палаючи коханням, але не втрачаючи влади над своїм серцем. Жодної хвилини не забував він свого наміру: підтримувати в ній весь час сумнів: «Чи любить він мене?» Завдяки своєму блискучому становищу й загальним лестощам вона надто скоро заспокоюється.

Матильда сиділа на дивані бліда, спокійна, але, очевидно, не мала сил поворухнутись. Вона простягла йому руку:

— Любий, я тебе образила, це правда, ти маєш право сердитись на мене…

Жюльєн не чекав такого простого тону і мало не зрадив себе.

— Ви хочете гарантії, друже мій, — додала вона, марно почекавши, що він порушить мовчанку. — Це справедлива вимога. Заберіть мене, поїдемо в Лондон… Це погубить мене навіки, знеславить… — Вона наважилась відняти руку в Жюльєна, щоб прикрити нею очі. Почуття скромності і жіночої сором'язливості раптом знов оволоділи її душею… — Ну, що ж! Знеславте мене, — мовила вона, глибоко зітхнувши, — ось вам і гарантія.

«Вчора я був щасливий тому, що в мене вистачило мужності бути безжальним до себе», — подумав Жюльєн. Помовчавши хвилинку, він досить опанував себе, щоб сказати крижаним тоном:

— Припустимо, що ми з вами поїдемо в Лондон, припустимо, що ви, як ви зволили висловитись, знеславлені. Хто ж поручиться мені, що ви любитимете мене, що моя присутність в поштовій кареті не стане вам раптом ненависною? Я не кат, і загубити вашу репутацію буде для мене тільки ще одним новим нещастям. Адже не ваше становище у вищому світі стоїть нам на перешкоді, а, на жаль, ваша вдача. Чи можете ви самі собі поручитись, що кохатимете мене хоч тиждень?

«Ах, якби вона кохала мене тиждень, тільки тиждень, — казав сам собі Жюльєн, — я б помер від щастя. Що мені до майбутнього, що мені все моє життя? І це райське блаженство може початись негайно, воно залежить тільки від мене!»

Матильда бачила, що він замислився.

— Значить, я зовсім недостойна вас, — сказала вона, беручи його за руку.

Жюльєн обняв і поцілував її, але в ту саму мить залізна рука обов'язку стиснула його серце. «Якщо вона побачить, як я кохаю її, я її втрачу».

І, перш ніж звільнитися з її обіймів, він прибрав знову виразу, сповненого власної гідності, як і пасує чоловікові.

Того дня і в наступні дні він майстерно приховував свою безмежну радість, іноді він не дозволяв собі навіть стиснути Матильду в своїх обіймах.

Але бували хвилини, коли, не тямлячи себе від щастя, він забував про всякі доводи розважливості.

Колись Жюльєн облюбував відлюдну місцинку в саду, поза альтанкою з жимолості, — де звичайно ховали драбину, — і звідти дивився на віконниці Матильди, оплакуючи її зрадливість. Поруч ріс великий дуб, стовбур якого ховав Жюльєна від сторонніх очей.

Якось прогулюючись з Матильдою, він зайшов у це місце, і воно так яскраво нагадало йому гіркі хвилини, що він з надзвичайною силою відчув контраст між безвихідним розпачем у недавньому минулому і теперішнім щастям. Сльози зросили йому очі, він підніс до уст руку своєї коханої і сказав їй: