Стендаль - Червоне і чорне

Запанувала глибока тиша; всі погляди були спрямовані на Жюльєна, він відповідав так добре, що після двох десятків рядків герцог вимовив:

— Досить.

Маленький чоловічок з поглядом дикого кабана сів до столу; він, очевидно, був головою зборів, бо, Зайнявши місце, він показав Жюльєнові на ломберний столик і жестом звелів поставити його біля себе. Жюльєн розташувався тут з усім своїм письмовим приладдям. Він нарахував навколо зеленого стола двадцять осіб.

— Пане Сорель, — сказав герцог, — вийдіть поки що у суміжну кімнату, вас покличуть.

Хазяїн дому раптом занепокоївся.

— Віконниці не позачинювані, — сказав він напівголосно своєму сусідові. — У вікна дивитись не треба, — не зовсім доречно крикнув він Жюльєнові.

«Ось я й устряв у змову, — подумав той. — На щастя, вона не з тих, що прямісінько ведуть на Гревську площу. Та навіть хоч би вона була й небезпечна, я повинен піти на це і на ще більше заради маркіза. Я був би щасливий, якби міг загладити як-небудь те горе, якого можу завдати йому в майбутньому своєю нерозважністю.

Задумавшись про своє кохання і про своє горе, він оглядав усе навколо, намагаючись його назавжди запам'ятати. Тільки тепер він згадав, що маркіз не сказав лакеєві назви вулиці і звелів найняти фіакр, чого він ніколи не робив.

Жульєн довго залишався на самоті і міг віддаватись своїм міркуванням. Він сидів у вітальні, оббитій червоним оксамитом з широкими золотими галунами. Тут на консолі стояло велике розп'яття з слонової кості, а на каміні лежала книга «Про папу» пана де Местра, з золотим обрізом і в розкішній оправі. Жюльєн розгорнув її, щоб не мати вигляду людини, яка підслуховує. В сусідній кімнаті інколи гомоніли дуже голосно. Нарешті двері відчинились, його покликали.

— Майте на увазі, панове, — сказав голова, — що відтепер ми говоримо в присутності герцога. Цей пан, — сказав він, показуючи на Жюльєна, — молодий священнослужитель, відданий нашій святій справі, ї завдяки своїй дивовижній пам'яті він легко перекаже герцогові всі наші промови.

— Слово належить вам, пане, — сказав він, звертаючись до одягненої в три чи чотири жилети особи, що виглядала ніби святий отець. Жульєн подумав, що природніше було б назвати прізвище цього пана в жилетах. Він присунув папір і почав старанно записувати. (Тут автор хотів поставити цілу сторінку крапок.

— Це буде зовсім недоречно, — сказав видавець, — а для такого легковажного твору недоречні вигадки — смерть.

— Політика, — заперечив автор, — це камінь, прив'язаний на шию літератури, який може її потопити менш ніж за півроку. Політика серед витворів фантазії — те саме, що постріл з пістолета під час концерту. Цей звук оглушливий, але позбавлений будь-якої виразності. Він не гармонує з жодним інструментом. Політика смертельно образить одну половину читачів, а другій здасться нудною, бо те, що вони читали вже в ранковій газеті, було набагато цікавіше й дотепніше.

— Якщо ваші дійові особи не розмовлятимуть про політику, — вів своє видавець, — значить, це не французи тисяча вісімсот тридцятого року і ваша книга не дзеркало, хоч ви на це й претендуєте…)

Жульєн написав протокол на двадцяти шести сторінках; ось короткий зміст, — правда, дуже блідий, бо нам довелося, як це завжди робиться, пропустити різні курйози, що в надмірній кількості можуть викликати огиду або здатись неправдоподібними (дивись «Судову газету»).

Чоловік у кількох жилетах і з виглядом святого отця (це, мабуть, був якийсь єпископ часто усміхався, і тоді його очі з тремтливими повіками займались надзвичайним блиском і набували не такого нерішучого виразу, як завжди. Ця особа, яка мала першою виступити перед герцогом («А хто ж це герцог?» — питав себе Жюльєн), очевидно, новина була викласти загальну думку і виконати обов'язок товариша прокурора. її промова відзначалась, на думку Жюльєна, тією ж непевністю й відсутністю рішучих висновків, в якій часто обвинувачують судовиків. Під час дебатів герцог навіть закинув йому це.

Після цілого ряду моральних фраз і філософських міркувань про милосердя чоловік у жилетах сказав:

— Благородна Англія під керівництвом великого, безсмертного Пітта витратила сорок мільярдів франків на боротьбу з революцією. Якщо збори дозволять, я спробую одверто викласти одну сумну думку: Англія не зрозуміла як слід, що проти такої людини, як Бонапарт, — особливо коли йому могли протиставити лише певну суму добрих намірів, — діяти рішуче можна було тільки засобами особистого порядку.