Стендаль - Червоне і чорне

Але його розсудливість далі не йшла. Він зовсім не розумів вдачі цієї дивної жінки, яка волею випадку тільки що зробилась володаркою всього його щастя.

Наступного дня. Він знов старався заморити втомою себе й свого коня. Ввечері він уже не намагався наблизитись до блакитного дивана, якого Матильда не залишала й тепер. Він помітив, що, зустрічаючись з ним у будинку, граф Норбер навіть не удостоював його погляду. «Йому, мабуть, доводиться робити немалі зусилля над собою, — подумав Жюльєн, — адже це надзвичайно ввічлива людина».

Сон був би великим щастям для Жюльєна, але, незважаючи на фізичну втому, уявою його владно володіли звабливі спогади. Йому не спадало на думку, що його довгі прогулянки верхи в лісах паризьких околиць впливали тільки на нього самого, але зовсім не на серце й розум Матильди, і що таким чином він залишав свою долю на волю випадку.

Йому здавалося, що в нього полегшало б на серці тільки тоді, коли б він поговорив з Матильдою. «Але що я посмію сказати їй? — думав він.

Саме про це Жульєн роздумував якось о сьомій годині ранку в бібліотеці, коли раптом увійшла Матильда.

— Я знаю, пане, що ви хотіли зі мною поговорити.

— Боже! Хто вам сказав?

— Я знаю. Хіба не однаково звідки? Якщо у вас бракує честі ви можете мене погубити чи принаймні спробувати це зробити. Але ця небезпека, яку я не вважаю реальною, звичайно, не перешкодить мені бути з вами цілком одвертою. Я вас не люблю, пане, моя шалена уява обдурила мене…

Вражений цим жахливим ударом, Жюльєн, не тямлячи себе від кохання й горя, почав був виправдуватись. Що могло бути безглуздішим? Хіба можна виправдатись в тому, що ти більше не подобаєшся?

Але вчинки його вже не корились розумові. Сліпий інстинкт спонукав його якось затримати цей страшний для нього вирок. Йому здавалося, що поки він говорить, ще не все втрачено. Матильда не слухала його, звук його голосу дратував її, вона не могла зрозуміти, як це він насмілився її перебити.

Докори чесноти й ображеної гордості зовсім замучили її, і вона відчувала себе зараз теж глибоко нещасною. її гнітила жахлива думка, що вона дала якісь права над собою цьому жалюгідному абатикові, сину селянина.

«Це майже те саме, що признатись собі у коханні до лакея», — говорила вона в розпачі, збільшуючи своє нещастя.

Для натур гордих і сміливих — один крок від образи на себе до гніву на інших. Зірвати лють в таких випадках — для них велика насолода.

В одну мить мадемуазель де Ла-Моль дійшла до того, що накинулась на Жюльєна з усією силою нищівної зневаги. Вона мала надзвичайно гострий розум і досконало володіла мистецтвом вражати людське самолюбство та завдавати йому найжорстокіших ран.

Вперше в житті Жюльєнові доводилось витримувати натиск такого розумного противника, сповненого найпалкішої зненависті до нього» Йому й на думку не спадало боронитись, навпаки, його несамовита уява нещадно обернулась проти нього і змусила його зневажати самого себе. Слухаючи всі ці жорстокі нападки, так витончено розраховані на те, щоб зруйнувати вщент будь-яку його добру думку про себе, він гадав, що Матильда має рацію і що вона ще й мало його гудить. А вона з величезною насолодою тішила свою гордість тим, що карала таким чином і себе, і його за палке кохання, яке відчувала до нього кілька днів тому. їй не доводилось обдумувати чи знаходити заново жорстокі слова, якими вона щедро його закидала. Вона тільки повторювала те, що цілий тиждень промовляв у її серці адвокат сторони, противної коханню.

Кожне її слово стократно збільшувало страждання Жюльєна. Він хотів утекти, але мадемуазель де Ла-Моль владно затримала його, схопивши за руку.

— Дозвольте зауважити вам, — сказав він, — що ви говорите надто голосно, вас можуть почути з сусідньої кімнати.

— То й що? — гордовито відповіла мадемуазель де Ла-Моль. Хто насмілиться сказати мені, що чув мене? Я хочу назавжди вилікувати ваше дрібне самолюбство від усіх тих уявлень, які у вас могли скластись про мене.

Коли Жюльєнові нарешті вдалося вийти з бібліотеки, він був такий вражений, що навіть менше відчував своє горе. «Ну що ж, вона мене не любить, — повторював він сам собі голосно, немов для того, щоб краще зрозуміти своє становище. — Мабуть, вона кохала мене тиждень, а я кохатиму її все життя.

Невже це можливо? Ще так недавно вона була нічим, зовсім нічим для мене!»

Серце Матильди упивалося гордою радістю: адже вона змогла порвати все назавжди! Вона була надзвичайно щаслива, що остаточно перемогла таке сильне почуття. «Тепер цей добродій зрозуміє раз і назавжди, що не має і не матиме на мене ніяких прав». Вона була така щаслива, що й справді в ці хвилини зовсім не почувала кохання.