Стендаль - Червоне і чорне

Він бачив, що Матильда довго прогулювалась у саду; коли вона нарешті пішла, він спустився вниз і підійшов до трояндового куща, з якого вона зірвала квітку.

Ніч була темна, він міг віддаватись своєму горю, не боячись, що його побачать. Не було сумніву, що мадемуазель де Ла-Моль кохає одного з цих молодих офіцерів, з якими вона недавно так весело розмовляла. В свій час вона кохала і його, Жюльєна, але побачила, як мало він вартий її уваги.

«Справді, я нічого не вартий! — казав собі Жюльєн 8 глибоким переконанням. — По суті, я нецікава, звичайна істота, нудна для інших, нестерпна для себе». Йому страшенно набридли всі його прекрасні якості й усе те, що він раніше так палко любив. І в цьому стані, коли уява його немов перекинулась з ніг на голову, він брався судити своє життя, виходячи з своєї ж уяви. Такої помилки може припуститись лише людина незвичайна.

Вже кілька разів його спокушала думка покінчити життя самогубством. Смерть здавалась йому сповненою глибокого зачарування, — це був немов солодкий відпочинок, немов склянка холодної води, піднесена до уст нещасного, що вмирає в пустелі від спраги і спеки.

«Та ні, моя смерть ще збільшить її зневагу до мене! — вигукнув він. — Яку пам'ять я залишу по собі!»

В цій останній безодні розпачу людина має єдиний порятунок — мужність. Жюльєнові не вистачало духу на те, щоб сказати собі: «Треба ризикнути». Але ввечері, дивлячись на вікно Матильди, він побачив крізь жалюзі, що вона загасила світло, уявив собі цю чарівну кімнату, яку він бачив, на горе, тільки єдиний раз у житті. Далі уява його не наважувалася йти.

Пробило першу годину; почувши цей звук, він у ту ж мить сказав собі: «Піднімуся по драбині!»

Його наче осяяло натхнення; переконливо докази негайно з'явились цілою юрбою. «Нещаснішим я вже не можу бути!» — казав він собі. Він кинувся до драбини, — садівник замкнув її на ланцюг. Курком одного з своїх пістолетів, розламавши його при цьому, Жюльєн, виявляючи в цю мить нелюдську силу, розігнув одну з ланок ланцюга, що тримав драбину. За кілька хвилин вона вже була в його руках і він приставив її до вікна Матильди.

«Вона розсердиться, покаже всю зневагу до мене, та що з того! Я поцілую її, поцілую востаннє, а потім піду до себе і вб'ю себе. Перед смертю мої губи торкнуться її щоки».

Він злітає по драбині щодуху, стукає у віконницю. Матильда почула, вона хоче відтягнути віконницю, але драбина заважає; Жюльєн хапається за залізний гачок, що тримає віконниці, коли вони відчинені, і, тисячу разів ризикуючи зірватись, сильним ривком зсовує драбину набік; тепер Матильда може відчинити віконницю.

Він кидається в кімнату ні живий ні мертвий.

— Це ти — каже вона, кидаючись йому в обійми.

……………………..

Хто зміг би змалювати щастя Жюльєна? Матильда була Щаслива, мабуть, не менш за нього. Вона обвинувачувала сама себе, засуджувала себе.

— Покарай мене за мою нелюдську гордість, — казала вона, стискаючі його так, наче хотіла задушити в своїх обіймах. — Ти мій володар, я твоя рабиня, я повинна на колінах благати в тебе прощення, що хотіла повстати. — Вона вислизнула з його обіймів і кинулась йому до ніг. — Так» ти мій володар, — повторювала вона у сп'янінні щастя й кохання. — Пануй наді мною завжди, нещадно карай свою рабиню» коли вона здумає бунтувати.

Через секунду, вирвавшись з його обіймів, вона засвічує свічку і хоче відрізати в себе велике пасмо волосся; Жюльєн насилу втримує її від цього.

— Я хочу сама собі нагадувати цим, що я твоя рабиня; якщо коли-небудь моя огидна гордість знову засліпить мене, докажи мені це волосся і скажи: «Тепер ідеться не про кохання, не про ваші почуття в цю хвилину, ви поклялися коритись мені, тож дотримуйте свого слова».

А втім, краще, мабуть, утриматись від опису цих безумств і цього раювання.

Однак благородство Жюльєна було не менше, ніж його щастя.

— Я мушу вийти по драбині, — сказав він Матильді, коли побачив відблиск ранкової зорі на далеких димарях за садом. — Жертва, на яку я йду, гідна вас, д позбавляю себе кількох годин найвищого щастя, яке може відчувати людська душа, і цю жертву я роблю заради вашого доброго імені. Якщо ви можете читати в моєму серці, ви зрозумієте, яке насильство я роблю над собою. Чи будете ви завжди для мене такою як у цю мить? Але тепер ідеться про вашу честь, цього досить. Ви знаєте, що після нашого першого побачення підозрівали не тільки злодіїв. Пан де Ла-Моль наказав поставити сторожів у саду. За паном де Круазнуа стежать шпигуни; все, що він робить кожної ночі, відомо.