Стендаль - Червоне і чорне

«Звичайна дівчина, — думала вона, — шукала б собі обранця серед цих юнаків, що притягають загальну увагу в салонах; але людина з високою душею не повинна йти второваною стежкою, протоптаною посередністю.

Ставши подругою такого чоловіка, як Жюльєн, якому не вистачає тільки багатства, — а воно є в мене, — я завжди притягатиму увагу, я не пройду крізь життя непомітно. Замість того, щоб завжди боятися революції, як мої кузини, що з страху перед народом не наважуються вилаяти кучера, коли він їх погано везе, — я буду, напевно, відігравати роль, і значну роль, бо в чоловіка, обраного мною, сильний характер і безмежне честолюбство. Чого йому бракує? Друзів? Грошей? Я дам йому те й те». Але, міркуючи так, вона все ще уявляла собі Жюльєна як якусь нижчу істоту, що її можна на своє бажання примусити любити чи не любити.

Поринувши в думки про майбутнє і про ту визначну роль, яку вона сподівалась відіграти, Матильда скоро почала не без жалю згадувати про суперечки, що виникали в них з Жюльєном на сухі метафізичні теми. А часом, стомившись від високих думок, вона з сумом пригадувала хвилини щастя, пережиті з ним. Ці спогади викликали в неї почуття каяття, і воно іноді жорстоко мучило її.

«Якщо вже піддаватись слабкості, — казала вона собі, — то така дівчина, як я, може забути свій обов'язок тільки заради справді достойної людини; адже ніхто не може сказати, що мене звабили гарні вуса або вміння їздити верхи; навпаки, я захопилась його глибокими міркуваннями про майбутнє Франції, його думками про те, які схожі можуть бути події, що, мабуть, скоро вибухнуть у нас, на англійську революцію тисяча шістсот вісімдесят восьмого року. Так, я була зваблена, — відповідала вона на свої докори сумління, — я — слабка жінка, але принаймні я не попалась на принаду зовнішніх якостей, мов яка-небудь лялька.

Якщо буде революція, чому б Жюльєнові не зіграти роль Ролана, а мені — пані Ролан? Мені більше подобається її роль, ніж роль мадам де Сталь: аморальна поведінка в нашу епоху була б великою перешкодою. Звичайно, нікому не доведеться дорікати мені вдруге за слабість: я б згоріла від сорому».

Треба визнати, що мрії Матильди не завжди були такі серйозні, як тільки що наведені.

Іноді, поглядаючи крадькома на Жюльєна, вона знаходила чарівну грацію в кожному його русі.

«Тепер, без сумніву, в нього не лишилось найменшої думки, ніби він має наді мною якісь права. Той вираз страждання й глибокої любові, з яким він сказав мені ці слова кохання тиждень тому, доводить це. Треба визнати, що з мого боку було досить безглуздо розсердитись на слова» в яких почувалася така повага, така пристрасть. Хіба я не його дружина? Це ж було цілком природно, що він так сказав, і, щиро кажучи, він був дуже милий. Жюльєн все ще кохає мене навіть після цих безконечних розмов» коли я безжально розповідала йому про свої навіяні нудьгою любовні почуття до отих світських юнаків, що викликають його ревнощі. Ах, коли б він знав, як мало вони для мене важать Якими безбарвними й схожими один на одного здаються вони мені порівняно з ним!»

Міркуючи так і роблячи вигляд, ніби вона зосереджено працює, — щоб не розмовляти з матір'ю, яка не зводила з неї очей, — Матильда креслила олівцем на аркушику свого альбому. 3 подивом і захопленням помітила вона, що один з накреслених профілів був дуже схожий на Жюльєна. «Це голос провидіння! Ось одне з чудес кохання, — скрикнула вона в захваті, — зовсім не думаючи про це, я намалювала його портрет».

Вона побігла до себе в кімнату, замкнулась і з надзвичайною старанністю почала всерйоз малювати портрет Жюльєна, але їй не щастило: випадково накреслений профіль все ж був більше схожий. Матильда була щаслива, вона бачила в цьому незаперечний доказ глибокого кохання.

Вона залишила альбом тільки увечері, коли маркіза покликала її, щоб їхати в Італійську оперу. Матильда думала тільки про те, як би побачити Жюльєна і умовити матір, щоб вона запросила його в ложу.

Він не з'являвся. В ложі зібрались тільки нудні, звичайні особи. Протягом першої дії Матильда мріяла про свого коханого з найпалкішою пристрастю. Але в другій дії одна любовна арія, — мелодія ця справді була гідна Чімарози, — вразила її в саме серце. Героїня опери співала: «Треба покарати мене за надмірне кохання до нього, я занадто його люблю».