Генріх Манн - Вірнопідданий

Густа перша вибралася з темряви. Ногою, за яку він хотів затримати її, вона вдарила його в обличчя і вискочила з цеху, аж загриміло. Дідеріх теж сяк-так виліз слідом за нею, і вони стояли одне проти одного і відсапувалися. Густині груди, Дідеріхів живіт ходили ходором. До неї першої повернувся дар мови.

— Це ви з якоюсь іншою спробуйте! І як я тільки дозволила? — І ще з більшим роздратуванням: — Я ж вам сказала, що у мене триста п’ятдесят тисяч! — Дідеріх зробив рух рукою, щоб пояснити, що визнає свою помилку, але Густа скрикнула: — А який у мене вигляд! Невже так я піду по місту? — Він знову злякався і безпорадно засміявся. Вона тупнула ногою. — Невже у вас щітки нема? — Він слухняно рушив до дверей; Густа крикнула йому вслід: — Глядіть, щоб ваші сестри нічого не помітили! Бо завтра про мене говоритиме все місто! — Але він пішов тільки до контори. Коли він повернувся, Густа знову сиділа на лантуху, затуливши обличчя руками, і крізь її милі товсті пальчики текли сльози. Дідеріх постояв, послухав, як вона плаче, і раптом заплакав сам. Він дбайливо, ніби втішаючи, зчищав з неї порох.

— Нічого ж не сталося, — повторював він.

Густа підвелася.

— Цього ще бракувало, — і вона зміряла його іронічним поглядом.

Тоді і Дідеріх набрався духу.

— Вашому нареченому, гадаю, про це не треба знати, — зауважив він.

А Густа:

— А хоч би навіть і дізнався, — і закусила при цьому губу.

Вражений цією відповіддю, він далі мовчки чистив щіткою спершу Густу, потім себе, тимчасом як вона обсмикувала на собі плаття.

— Ну, ходімо! — сказала вона. — На паперову фабрику мене тепер не скоро заманять.

— Хто зна, — сказав він. — Що ви кохаєте свого Бука — в це я вже більше не вірю.

— Ні, кохаю! — поквапливо вигукнула Густа. І відразу ж запитала: — А це що таке?

Дідеріх пояснив:

— Це промивальний шаплик, жолобами проганяється ганчір’я; гудзики і таке інше лишається, як бачите. Робітники, звичайно, знову не прибрали.

Вона кінчиком парасолі покопирсала в купі; він додав:

— За рік у нас назбирується кілька мішків покидьків.

— А це що? — запитала Густа, швидко схопивши щось блискуче.

Дідеріх широко розплющив очі.

— Діамантова пшінка! — Вона підняла її до світла. — І навіть справжня! Якщо ви часто знаходите такі речі, то ваше підприємство не таке вже невигідне!

— Доведеться її віддати! — нерішуче сказав Дідеріх.

Вона засміялася.

— А кому? Адже покидьки належать вам.

Він теж засміявся.

— Але не діаманти. Ми дізнаємося, хто приставив цю партію.

Густа подивилася на нього спідлоба.

— А ви великий дурень! — сказала вона.

Він відповів переконано:

— Ні! Я просто чесна людина.

На це вона тільки знизала плечима, а потім скинула рукавичку і приклала діамантову шпінку до мізинця.

— Її треба вставити в перстень! — вигукнула вона, наче пройнята раптовою думкою, поринула в споглядання своєї руки і зітхнула: — Ну, хай її знайде хто інший! — і несподівано кинула шпінку назад до ганчір’я.

— Ви збожеволіли! — Дідеріх нахилився і, не зразу побачивши діамант, сопучи опустився навколішки, поквапливо розкидав ганчір’я. — Ну, дякувати богові! — Він простяг їй діамант, але Густа не взяла його.

— Хай він краще попаде робітникові, який уранці перший побачить його. Він уже покладе його собі до кишені, можете бути певні, він не такий дурний.

— Я теж, — мовив Дідеріх. — Напевне, його просто викинули б. За таких обставин я можу не вважати за некоректне… — Він знову приклав діамант до її мізинця. — Хай це буде навіть некоректно, але діамант вам личить.

Густа здивовано спитала:

— Хіба ви хочете мені його подарувати?

Він промимрив:

— Ви ж його знайшли, то ж я повинен…

Тут Густа зраділа:

— Це буде мій найкращий перстень.

— Чому? — з боязкою надією спитав Дідеріх.

Густа відповіла ухильно:

— Так, узагалі, — І, кинувши на нього швидкий погляд: — Бо він нічого не коштує, розумієте?

Дідеріх почервонів, і вони, кліпаючи, подивилися одно одному в очі.

—: Ах, боже мій! — раптом вигукнула Густа. — Мабуть, страшенно пізно. Вже сьома? Що ж я скажу мамі?.. Я знаю, я скажу їй, що знайшла діамант у лахмітника, а він думав, що це неправдивий, і взяв тільки п’ятдесят пфенігів! — Вона відкрила золоту торбинку і опустила туди шпінку. — Ну, до побачення… Але на кого ви схожі! Поправте принаймні краватку!

І вона сама взялася за це. Він відчув її теплі руки у себе на шиї; її вогкі, пухкі губи ворушилися так близько від нього. Йому стало жарко, він затамував подих.