Генріх Манн - Вірнопідданий

Коли він, нарешті, зважився висунути носа, то побачив, що переворот на землі досі ще триває на повну силу. Великий чорний мур навпроти тріснув і збирався впасти разом з будинком, що стояв за ним. Над клубком істот у мерехтливому химерному світлі, сірчано-жовтому та блакитному, ставали дибки й тікали геть коні, запряжені в парадні карети. Добре простим смертним — за ними давно і сліду не лишилося. А на голови заможних і освічених уже падали уламки і вогонь з небес. Нічого дивного в тому, що, відповідно до обставин, багато дам, яких зовсім не по-лицарському відштовхували від виходу, просто перекочувалися одна через одну. Покладаючи надію тільки на власну хоробрість, пани офіцери пускали в діло зброю проти кожного, хто ставав їм на дорозі, тимчасом як чорно-біло-червоні полотнища прапорів, зірвані бурею з уламків трибун І офіційного намету, літали в повітрі і хльоскали по головах учасників битви. На довершення всього, незважаючи на безнадійність становища, полкова музика ще грала, грала і по тому, як упав військовий кордон і весь світовий порядок, грала ніби на потопаючому кораблі, сурмлячи про загибель і руїну. Новий напад урагану розігнав і оркестр, і Дідеріх, примруживши очі і з жахом чекаючи кіпця всього, знову пірнув у прохолодну глибину своєї ораторської трибуни, вчепившись за неї, як за останній притулок на землі. Але його прощальний погляд охопив картину, яка перевершувала всяке людське розуміння: паркан навколо Народного парку, весь обвішаний чорно-біло-червоним, повалений тягарем налеглих на нього тіл; і цей безлад, цих людей, які перекочувалися одне через одного, навалювалися купою, з’їжджали з неї, ставали на руки і сідали одне одному на голову; і стихії, що вимітали це все сміття, поливаючи його потоками вогню, женучи його геть, як сп’янілих блазнів, женучи геть пана і холопа, блискучі мундири і громадян, які прокинулися від сну, єдиних підпор і божих посланців, ідеальні блага, гусарів, уланів, драгунів і обоз!..

Але апокаліптичні вершники все ж таки гнали далі. Дідеріх збагнув: це були тільки маневри перед страшним судом, сам суд ще попереду. Він обережно покинув свій притулок і впевнився, що дощ досі ще падає і кайзер Вільгельм Великий ще стоїть на своєму місці з усіма атрибутами влади. У Дідеріха було таке почуття, ніби пам’ятнк зруйновано і знесено водою. Щоправда, святковий майдан виглядав як страхітливий спогад, жодної душі не видко було на його руїнах. Але ні, там, віддалік, рухався хтось, і навіть в уланській формі: пан фон Квіцін оглядав повалений будинок. Уражений блискавкою, будинок димів за уламками великого чорного муру; і серед загальної втечі встояв тільки фон Квіцін, бо його підтримувала невідступна думка. Дідеріх читав у нього в серці: «Будинок, — думав фон Квіцін, — треба було і його продати цій наволочі. Але нічого не можна було вдіяти, ніяк не щастило. Ну, зате я тепер одержу страхову премію. Є ще бог на світі». І він пішов назустріч пожежникам, які, на щастя, вже не могли своїм втручанням зіпсувати справу.

Дідеріх, підбадьорений прикладом, також рушив у путь. Він загубив свого капелюха, в його черевиках хлюпала вода, а в одвислих на заду штанях він наче носив за собою калюжу. Найняти дрожку, очевидно, було неможливо, то ж він поклав пройти старим містом. Старі вузькі завулки стримували вітер, і йому стало тепліше. «Про нежить не може бути й мови. Але треба буде все ж таки, щоб Густа поклала мені компреса на живіт. Хоч би вона не занесла додому інфлуенци!» Після цього майнула думка про орден. Орден Вільгельма, заснований його величністю, дається тільки за видатні заслуги в справі піднесення добробуту і благородства духу в народі… «Ось він! — голосно, на всю безлюдну вулицю, сказав Дідеріх. — Хоч би з неба падав динаміт!» Повалення влади природою було замахом з непридатними засобами. Дідеріх показав небові свій орден Вільгельма і сказав: «Зась», після чого прикріпив його поряд з орденом корони четвертого ступеня.

Дивно, перед будинком старого Бука по Флейшгауергрубе стояло кілька екіпажів. Серед них навіть сільський візок. Чи не?.. Дідеріх заглянув у дім: скляні двері в сіни, всупереч звичаю, відчинені навстіж, ніби чекали на якогось рідкісного гостя. В просторих сінях урочиста тиша, і тільки скрадаючись повз кухню, він почув плач: це плакала стара служниця, поклавши голову на руки. «Отже, справді? — Раптом Дідеріх затремтів, зупинився, готовий відступити, — Це мене не обходить… Ні, обходить, тут кожна річ — моя, мій обов’язок подбати про те, щоб вони потім нічого з собою не забрали». Але не тільки це штовхало його вперед; було щось значно складніше і глибше, від чого він сопів, а в животі йому різало. Обережно піднімаючись спадистими старими сходами, він думав: «Пошана хороброму ворогові, коли він залишився на полі битви! Господь присудив так, авжеж, ніхто не може сказати, чи не доведеться і йому одного дня… Ну, знаєте, адже є різниця між добрими ділами і лихими. І в ім’я доброго діла ні від чого не можна ухилитися. Нашому старому кайзерові, напевне, також довелося себе опанувати, коли він ішов у замок Вільгельмсхеє до вщент розбитого Наполеона».