Генріх Манн - Вірнопідданий

— Хто той жовтий, високий? — палко допитувалася Густа. — От красень!

— Прошу не наступати мені на ногу! — сказав Дідеріх; його сусіда також схопився з місця, всі витягали шиї, гарячкували і аж умлівали від щастя.

— Дивись на них добре, Густо! Еммі дурна, що не пішла з нами. Це єдине в своєму роді, неповторне видовище, це найвище, проти цього нічого не скажеш!

— Але той, з жовтими вилогами! — зітхала Густа. — Який стрункий! Певно, справжній аристократ, це зразу видно!

Дідеріх солодко засміявся.

— Там немає жодного несправжнього аристократа, за це можна головою ручатись. Подумай-но, тут приявний флігель-ад’ютант його величності!

— Певно, це і є жовтий!

— Тут, власного персоною!

Публіка потроху орієнтувалася.

Флігель-ад’ютант! Двоє дивізійних генералів, хай йому біс! А яка витончена граціозність уклонів! А яка привітність! Навіть бургомістра, доктора Шеффельвейса, витягли із задніх рядів, де він скромно ховався; тепер він у своєму мундирі обозного лейтенанта запасу стояв наввипинки перед високим начальством. Фон Квіцін в уланській формі оглядав крізь монокль ділянку під пам’ятником, яка деякий час належала йому. А Вульков, червоний гусар, лише тепер демонстрував повного мірою усе своє значення урядового президента, коли, віддаючи честь, виставляв напоказ міцний облямований шнурами профіль нижньої половини свого тіла.

— Це підпора нашої влади! — вигукував Дідеріх під бурхливі звуки маршу. — Поки у нас будуть такі керманичі, ми будемо пострахом для всього світу!

І в нестримному пориві, певний, що настав його час, він кинувся вниз, до ораторської трибуни. Але поліціянт, який її охороняв, ступив йому назустріч.

— Ні, ні, вам ще рано, — сказав поліціянт.

Різко зупинившися, він зіткнувся з контролером, що наздоганяв його, — служителем магістрату, тим самим, з яким сперечався за місце; той запевнив Дідеріха, що добре знає, що місце дами з жовтим волоссям належить панові радникові, але «дама одержала його за наказом згори». Все подальше служитель повідомив уже завмираючим шепотом, і Дідеріх відпустив його рухом, що промовляв: «Тоді, звичайно!» Флігель-ад’ютант його величності! Тоді, звичайно! Дідеріх подумав: чи не слід йому повернутися й публічно засвідчити Кетхен Цілліх свою пошану.

Але він уже не встиг. Полковник фон Гаффке скомандував своїй роті: «Вільно», те ж саме й Кюнхен наказав своїм воїнам; за почесним наметом заграла полкова музика: до молитви! Дівчата і члени Товариства воїнів відразу ж відгукнулися. Кюнхен у своєму історичному мундирі рушенця, прикрашеному, крім залізного хреста, ще й славетною латою — тут пройшла французька куля — зустрівся серед майдану з пастором Цілліхом у церковному вбранні, підійшла й рота, і під керуванням Цілліха старому небесному союзникові були віддані почесті. На цивільній трибуні поліціянти стежили за тим, щоб публіка вставала; офіцери робили це самі. Оркестр заграв «Могутню тверджу». Цілліх, мабуть, збирався розпочати ще дещо, але обер-президент з жовтавим обличчям, певно, вважаючи, що для старого союзника досить, опустився на своє крісло; праворуч від нього — блискучий флігель-ад’ютант, ліворуч — дивізійні генерали. Коли особи в офіційному наметі розташувалися відповідно до своїх внутрішніх законів, фон Вульков зробив знак, і один з поліціянтів відразу ж рушив з місця. Він попрямував до свого товариша, який охороняв ораторську трибуну, після чого останній обернувся до Дідеріха.

— Ну, тепер починайте, — сказав поліціянт.

Дідеріх піднімався дуже обережно, боячися спіткнутися, бо ноги у нього раптом ослабли, а очі затуманилися. Посопівши трішки, він розпізнав перед собою деревце, яке замість листя було вкрите чорно-біло-червоними паперовими квітами. Вигляд деревця повернув йому пам’ять і сили; він почав:

— Ваші вельможності! Найшановніші, вельмишановні і шановні панове!

Сто років минуло з того часу, відколи великий кайзер, пам’ятник якому зараз відкриє представник його величності, був посланий нам і нашій вітчизні; але одночасно — і це робить дану хвилину ще знаменнішою — майже десятиріччя минуло з того часу, як його великий онук зійшов на престол! І як же нам не оглянутися із гордістю і вдячністю на той великий час, в який нам судилося жити.

І Дідеріх оглянувся. Він вихваляв по черзі небачений розквіт господарського життя і націоналістичної думки. Особливо довго спинився на океані.

— Океан конче потрібний для величі Німеччини. Океан стверджує нашу думку, що на ньому і по той бік нього без Німеччини та німецького кайзера не може бути прийняти більше жодна ухвала, бо справа світової торгівлі — це тепер найважливіша справа!