Генріх Манн - Вірнопідданий

Вульков, який нічого не тямив у мистецтві і не зумів зблизитися з фаворитом його величності, дістав від комітету по спорудженню пам’ятника почесний дар у дві тисячі марок, на які він мав право як почесний голова; але врочисту промову під час відкриття комітет доручив своєму фактичному голові, духовному творцеві пам’ятника і засновникові націоналістичного руху, плодом якого й був пам’ятник, панові раднику і головному директорові, докторові Геслінгу. Браво! Дідеріх, розчулений і збуджений, бачив себе коло підніжжя нових верховин. Чекали на самого обер-президента [10] Начальник провінції у вільгельмівській Пруссії. , Дідеріх буде говорити перед його ясновельможністю — які перспективи це відкривало! Щоправда, Вульков збирався стати у нього на дорозі; розгніваний тим, що промову доручили не йому, він навіть відмовився допустити Густу на трибуну для офіційних осіб. З цього приводу у Дідеріха сталася з ним суперечка, яка мала бурхливий характер, але не дала наслідків. Він повернувся додому, важко дихаючи.

— Нічого не вийшло. Він затявся, що ти неофіційна особа. Ми ще побачимо, хто офіційніший, ти чи він! Він ще буде тебе просити! Я, дякувати богові, більше не потребую його, але він, може, потребує мене.

Так воно й сталося, бо коли вийшов наступний номер «Ді Boxe», — що було в ньому, крім звичайних портретів кайзера? Дві фотографії: одна зображувала автора нецігського пам’ятника кайзерові Вільгельму за останнім ударом різця, а друга — голову комітету з його дружиною, Дідеріха з Густою. На Вулькова — ні натяку, це зауважили всі і сприйняли як ознаку погіршення його становища. Він сам, очевидно, відчув це, бо вжив заходів, щоб якось попасти в «Ді Boxe». Він склав Дідеріхові візит, але Дідеріха не було вдома; художник із свого боку також викручувався. Тоді Вульков справді на вулиці підійшов до Густи. Історія з місцем для неї на трибуні офіційних осіб — лише непорозуміння.

— Він крутив хвостом, як наша Менне, — розповідала Густа.

— Ну, а тепер нехай зачекає, — вирішив Дідеріх і не минав нагоди розповісти про цю історію всьому місту.

— Чи варто церемонитися, — сказав він Вольфгангові Буку, — коли він уже пропаща людина. Пан полковник фон Гаффке також уже відмовляється від нього. — І сміливо додав: — Тепер він бачить, що існують ще й інші сили. Вульков, собі на лихо, не зумів своєчасно пристосуватися до теперішніх життєвих умов — широкої публічності, яка кладе свою печать на нинішній курс.

— Абсолютизм, пом’якшений гонитвою за рекламою, — доповнив Бук.

З огляду на упад Вулькова, Дідеріх усе більше картав себе за те, що пішов на земельну спекуляцію, яка завдала йому таких збитків. Його обурення зросло настільки, що приїзд саме тепер депутата Наполеона Фішера до Неціга став для нього справжньою полегкістю. Парламентаризм і недоторканність депутатів мають усе ж таки свої гарні сторони! Відразу ж після свого повернення до рейхстагу Наполеон Фішер вийшов на трибуну і почав виголошувати викривальну промову. Без найменшого ризику для себе оприлюднив махінації нецігського урядового президента фон Вулькова, який заробив на ділянці під пам’ятник кайзерові Вільгельму величезну суму грошей, що її, як запевняв Наполеон Фіпгер, Вульков просто здер з міста; Фішер розповів також про одержаний Вульковом почесний дар, як кажуть, у 5000 марок, що, за висловом депутата, «був звичайнісіньким хабаром». Як писала газета, народний речник викликав своєю промовою надзвичайне обурення. Щоправда, це обурення стосувалося не Вулькова, а викривача. Депутати несамовито вимагали доказів і свідків. Дідеріх тремтів, боячися в наступному рядку побачити своє прізвище. На щастя, його не було. Наполеон Фішер дуже добре усвідомлював обов’язки, що їх накладало на нього його звання. Тоді заговорив міністр, він віддав на розсуд рейхстагу цю нечувану, вчинену, на жаль, під захистом депутатської недоторканності, вихватку проти неприявного, який не може боронитися. Рейхстаг виявив своє ставлення оплесками на адресу міністра. На цьому питання, з погляду парламентаризму, було вичерпане; залишалося тільки пресі висловити своє обурення і, оскільки напрямок її не був бездоганний, легко підморгнути при цьому оком. А відповідальним редакторам кількох соціал-демократичних газет, котрі забули про обережність — серед них і редакторові нецігського «Голосу народу», — довелося стати перед судом. Дідеріх скористався з цієї нагоди, щоб сквапно відмежуватися від тих, які могли взяти під сумнів пана урядового президента. Подружжя Геслінгів склало Вульковим візит: