Генріх Манн - Вірнопідданий

— Я не вимагаю виняткового ставлення до себе, я скоряюся вирокові моїх співгромадян.

По цьому Дідеріх, наче нічого і не сталося, далі давав свідчення. Вони були справді дуже поблажливі і справили прекрасне враження. Всі вважали, що за час, який минув від процесу Лауера, він дуже змінився на краще, набув упевненого спокою, що, правду кажучи, було неважко, оскільки він тепер був людиною забезпеченою і впливовою. Саме вибило полудень, і в залі поширилася остання новина з «Нецігської газети»: це було фактом, Геслінг — власник більшості акцій Гаузенфельда — був запрошений на посаду головного директора… Всі з цікавістю кидали погляди на нього і на старого Бука, руками якого Дідеріх загріб жар. Ті двадцять тисяч, які він востаннє ще позичив старому, повернулися тепер назад, принісши йому сто процентів прибутку, та ще й благородним показав себе він при цьому. Що старий на ці гроші купив саме гаузенфельдські акції, справило враження вдатного жарту з боку Геслінга і втішало багатьох, незважаючи на їхні власні збитки. Коли Дідеріх проходив, усі замовкали. Поклони виявляли пошану, яка межувала з підлесливістю. Невдахи вітали успіх.

До старого Бука вони поставилися не дуже зичливо. Коли голова оголосив вирок, пролунали оплески. П’ятдесят марок штрафу на редактора «Голосу народу» — і край! Докази були визнані за недостатні, обвинувачення в несумлінності відкинуте. Вирок для позивача нищівний, казали юристи; і коли Бук виходив із будинку суду, навіть друзі трималися осторонь від нього. Маленькі люди, які втратили на Гаузенфельді свої заощадження, махали кулаками йому вслід. І після цього судового вироку всім стало ясно, що, по суті, вони вже давно склали собі належну думку про старого Бука. В такій справі, як справа з ділянкою під притулок для немовлят, йому принаймні мало пощастити: так висловився Геслінг; і це була правда. Але в тому й суть: старому Букові протягом усього життя не щастило в жодній справі. Він уявляв собі, що це бозна-яка заслуга — бути батьком міста і головою партії, а скінчити боргами. Як клієнт, він зажив недоброї слави. Ділову небездоганність супроводила також моральна, це доводила історія із заручинами його сина, що так і залишилася в тумані, — того самого, який тепер перебуває на сцені. А Букова політика? Інтернаціональні погляди, постійні вимоги жертв заради демагогічних мет, а з урядом — мов кішка із собакою, що знов-таки відбивалося на ділових справах: це політика людини, якій нема чого втрачати і якій бракує забезпеченості доброзвичайного бюргера. Тепер люди з обуренням збагнули, що були віддані на ласку і поталу авантурникові. Знешкодити його — таке було загальне заповітне бажання. А що він сам не зробив висновків з нищівної судової ухвали, то довелося іншим допомогти йому їх зробити. В адміністративному статуті був пункт, за яким радникові належало своєю поведінкою як у громадському, так і в приватному житті бути гідним поваги, що її вимагає його звання. Чи відповідає старий Бук цій вимозі? Поставити це питання — значило відповісти на нього негативно, як твердила «Нецігська газета», звичайно, не називаючи імен. Але справа зайшла так далеко, що збори радників змушені були поставити це питання. Тільки тоді, напередодні дебатів, зашкарублий старий, нарешті, взявся за розум і склав із себе звання радника. Тепер його політичні друзі, під загрозою втратити останніх прибічників, не могли залишити його на чолі партії. Очевидно, це далося їм нелегко, знадобилися неодноразові візити до нього і певний тиск, перш ніж у газеті з’явився його лист: добро демократії для нього важливіше за його власне. А що цьому доброві — під впливом пристрастей, які йому хочеться вважати за скороминущі, — його ім’я може завдати шкоди, то він іде зі свого поста. «Якщо це може дати користь загальній справі, я ладен нести незаслужене тавро, накладене на мене обдуреною народною волею; але я вірю у вічну справедливість народу, який колись-таки зніме з мене це тавро».

Це було сприйнято як облуда і зарозумілість; колишні друзі посилалися на його глибоку старість. А втім, він міг писати все, що хотів, — це вже не мало жодного значення, бо чим він, власне, був тепер? Люди, які завдячували Букові своїм становищем або заробітком, дивилися йому просто у вічі, і їхні правиці не тяглися до капелюхів. Багато хто сміявся і вголос робив зауваження: це були ті, які ні в чому від нього не залежали, а просто були сповнені відданості, поки він тішився загальною пошаною. Але замість старих друзів, яких він уже більше не зустрічав під час своєї щоденної прогулянки, у нього з’явилися нові, дивні друзі. Вони, зустрічалися йому, коли він повертався додому і вже сутеніло: якийсь дрібний ділок із зацькованим доглядом, якого банкрутство вже вхопило за горло, або похмурий п’яниця, або якась тінь, що кралася вздовж мурів».