Генріх Манн - Вірнопідданий

— Ах, боже мій, я охоче поступлюся для вас цим місцем. Я вже стара для такого великого балу. Веселіться ви, діти! — І вона із слізьми обняла дочок, які холодно відсторонилися. Вони знали, що мати просто боїться, тому що всюди тільки й було розмов про жахливу плітку, в якій була винна саме вона.

В кареті Інга відразу ж заговорила про це.

— Ах, ці Буки і Даймхени! Мене тільки цікавить, чи стане їм нахабства прийти сьогодні.

Магда сказала спокійно:

— Вони муситимуть прийти. Бо інакше вони визнають, що це правда.

— А коли навіть і так? — заявила Еммі. — Я вважаю, що це їхня справа. Мене це мало хвилює.

— Мене також, — додав Дідеріх. — Я, власне, й почув про це вперше сьогодні ввечері від вас, панно Тіц.

Тут Інга Тіц утратила самовладання. До такого скандалу не можна ставитися так легко. Може, він уважає, що вона все це вигадала? Буки вже давно чухають собі потилиці через цю історію: спитайте хоч їхню челядь.

— Значить, ці плітки йдуть від челяді, — сказав Дідеріх, відповівши легким поштовхом Магді, яка торкнулась його коліном.

Але вже час був виходити з карети і зійти східцями, що з’єднували нову частину Кайзер-Вільгельмштрасе з розташованою нижче старою Рікештрасе. Дідеріх лаявся: ішов дощ, бальні черевики перемокли; до того ж перед «Гармонією» стояла біднота і вороже поглядала на все. Невже, коли переносили вище всю цю частину міста, не могли розвалити й цей мотлох? Зберегти історичний будинок «Гармонії»? Наче місто не мало коштів збудувати для громадськості в центрі сучасний першорядний будинок. У цьому старому ящикові тхне увіллю! А біля самого входу дами завжди хихотіли, бо там стояла статуя Дружби, на якій, щоправда, був високий парик, але зате більш нічого.

— Обережніше, — сказав Дідеріх, — бо сходи можуть завалитися.

Тонкі бильця витяглися догори, наче дві схудлі від старощів руки. Дерево, колись темно-рожеве, зовсім вицвіло. Але нагорі, де бильця сходилися, на балюстраді, по-старому всміхався блискучим мармуровим обличчям бургомістр з кіскою, який все це відписав містові і який також був з родини Буків. Дідеріх сердито відвернувся.

У великій дзеркальній галереї було зовсім тихо; в глибині її виднілася лише якась дама, що заглядала до зали крізь щілину дверей; раптом дівчат охопив жах: вистава почалася! Магда, зайшовшись плачем, подалася вздовж галереї. Тоді дама обернулася, приклавши пальця до губів. Це була пані фон Вульков, авторка п’єси. Вона схвильовано всміхнулась і шепнула:

— Все гаразд, моя п’єса подобається. Ви прийшли якраз вчасно, панни Геслінг, ідіть перевдягатися.

Ах так! Еммі й Магда брали участь лише в другій дії. Дідеріх також позбувся глузду. Поки сестри разом з Інгою Тіц, яка мала допомогти їм, поспішали крізь бокові приміщення до гардеробної, він відрекомендувався президентовій дружині, пані фон Вульков, і розгублено залишився стояти біля неї.

— Тепер вам не можна заходити, бо ви перешкодите, — сказала вона.

Дідеріх пробурмотів пробачення і обвів очима галерею; серед виноградних ліз, намальованих на стінах, у потемнілих люстрах він бачив своє таємничо бліде відображення. Ніжно-жовтий лак стін узявся примхливими розколинами, а на панно вмирали барви квітів і облич… Пані фон Вульков зачинила маленькі двері, крізь які, здалося Дідеріхові, ніби хтось увійшов — це була намальована на дверях пастушка з обвитою стрічками палицею. Президентша причинила двері дуже обережно, щоб не перешкодити, виставі, але все ж таки піднялася легка хмарка пороху, ніби посипалася пудра з волосся намальованої пастушки.

— Цей будинок такий романтичний, — шепнула пані фон Вульков. — Ви не вважаєте, пане докторе? Коли бачиш себе тут у люстрі, так і здається, що ти в криноліні.

Ще більше розгубившись, Дідеріх подивився на її вільне і пряме плаття. Оголені плечі були запалі й сутулі, волосся лляного кольору, а на носі у пані фон Вульков було пенсне.

— Ви блискуче гармоніюєте з цією обстановкою, пані президентшо, — виправився він і був нагороджений усмішкою за свою сміливу підлесливість. Не всякий зумів би так влучно нагадати пані фон Вульков, що вона уродиста графиня Цюзевіц!

— Справді, — зауважила вона, — не віриться, що цей будинок свого часу був зведений не для добірного товариства, а просто для добрих нецігських бюргерів. — Вона поблажливо посміхнулася.

— Так, це смішно, — шуркнувши ногою, погодився Дідеріх. — Але сьогодні, безперечно, тільки пані графиня може почувати себе тут удома.