Мольєр - Комедії

Як ця, що я собі її курничу завше:

Коли б король мені давав

Париж, свою столицю,

Але з коханою за те

Я мусив розлучиться, —

Сказав би так я королю:

«Спасибі вам велике,

Та, гей! Тієї, що люблю,

Не кину я довіку».

Хай рима бідна тут, хай красних мало слів, —

Я цеї співанки оддати б не хотів

За все, що публіка сучасна вихваляє:

Сама-бо тут любов до серця промовляє.

Коли б король мені давав Париж, свою столицю,

Але з коханою за те

Я мусив розлучиться, —

Сказав би так я королю:

«Спасибі вам велике,

Та, гей! Тієї, що люблю,

Не кину я довіку».

От де поезія і щирість почувань!

(До Філінта) .

Так, пане, смійтеся! Я можу без вагань

Для цього віршика забути пишні фрази,

Манірних витівок підроблені алмази.

Оронт

А я скажу проте: сонет мій хоч куди.

Альсест

Вам до вподоби він, і тут нема біди:

Свої пишатися ви маєте підстави,

А я по-своєму гадати маю право.

Оронт

Чувати й похвали доводилось мені.

Альсест

Так, від облесників — чому ж би пак і ні!

Оронт

Ви певні, що умом усіх перевершили!

Альсест

Коли б хвалив я вас, то й ви б мене хвалили.

Оронт

Ат, обійдуся я без вашої хвали!

Альсест

І зовсім слушного ви висновку дійшли.

Оронт

Цікаво бачити, в який то лад і спосіб

У віршуванні вам, мій пане, повелося б!

Альсест

Що ж, віршики лихі я б, може, написав,

Але нікому б їх, напевне, не читав.

Оронт

Не таїтеся ж ви, добродію, з дудаками!

Альсест

У кого іншого шукайте фіміаму.

Оронт

Чи тону іншого ви б часом не взяли?

Альсест

Мій тон теперішній не маю я за злий.

Філінт

(стає між ними)

Еге, панове, ні! Облиште ці змагання!

Оронт

Погарячився я… Даруйте… На прощання

Скажу, що радий вам у всьому я служить.

Альсест

Від мене, пане мій, шанобу теж прийміть.

Філінт

Ну, бачили, куди одвертість нас доводить?

Він буде вам тепер, де тільки зможе, шкодить.

А що було його хоч трошки похвалить?

Альсест

Не хочу й слухати.

Філінт Але ж…

Альсест

Не варто й жить.

Філінт

Проте…

Альсест

Лишіть мене, на бога!

Філінт

Я не покину вас ніколи й ні для кого.

Альсест

Ви правди щирої бажаєте? Скажу,

Що ваші звичаї ту перейшли межу,

Коли я міг терпіть, не захлинувшись жовчю.

Нечесний буду я, коли ганебно змовчу,

Що не верстати нам укупі дружній шлях,

Як ви не змінитесь в манірах і в словах.

Хотів би в іншому я присягтися, пані,

Та марне б то було, фальшиве присягання!

Селімена

Альсесте! Згодились мене ви провести,

Щоб тільки сваркою невпинною пекти?

Альсест

О, не сварюся я! Я тільки вболіваю,

Що ви зальотників принаджуєте зграї,

Надії даючи широкі їм усім..

Ось що гнітить мене, ось мучуся я чим!

Селімена

Та чим же я сама у цьому завинила?

Чи то ж, Альсесте, гріх, коли я людям мила?

Аби залюблені до мене на поріг —

Я києм відсіля повинна гнати їх?

Альсест

Ні, пані! Треба вам озброїтись не києм,

А серцем, що дає належну одсіч мріям.

Подобаєтесь ви — в цьому гріха нема,

Та ви ласкавістю своєю з усіма,

Отою ніжністю у речах і звичаях їм збільшуєте пал і надите серця їх.

З них кожен смілості тим більшої набрав,

Чим більш ви даєте до смілості підстав, —

Коли б же зимно ви чуття стрівали ревне,

Тоді й поклонників би зменшилось напевне.

Одно лиш, пані, я насмію запитать:

Чим саме вас Клітандр зумів причарувать?

Якими міг би він чеснотами довести,

Що цього щастя варт і годен цеї честі?

Чи, може, нігтем він вас довгим полонив,

Що на мізинцеві своєму запустив?

Чи вас принадили, як мудрий витвір штуки,

Химерні кучері русявої перуки?

Чи він мереживом любові в вас досяг?

Чи тими стьожками, що кожному в очах

Рябіють несмаком буйним і кольористим,

Чи до облесності, до лицемір’я хистом?

А чи деручий сміх, пронизливий фальцет, —

От успіху його причина і секрет?

Селімена

Яку підозру ви взяли несправедливу!

Згадайте, марному не даючися гніву,

Що процесуюсь я, а в справах судових