Болеслав Прус - Лялька

— Немає, брат, даю тобі слово…

— У пана немає? — перепитав він, широко розкриваючи очі. — То чого ж ви ходили в ту Угорщину?..

Ми вже рушили в дорогу, а він ще стояв на місці, тримаючись за бороду і жалісно киваючи головою.

Підвода була найнята для мене одного. Проте фурман уже на сусідній вулиці зустрів свого брата, у якого було пильне діло в Красному Ставі.

— Вельможний пане, дозвольте його взяти, — просив він, знявши шапку. — Де буде погана дорога, він ітиме пішки.

Пасажир сів. Не встигли ми доїхати до фортечної брами [51] До 1866 року Замостя, як фортеця, було огороджене мурами. , як нас зупинила якась єврейка з клумаком і почала про щось крикливо розмовляти з фурманом. Виявилось, що це його тітка, у якої в Файславицях захворіла дитина.

— Може, вельможний пан дозволить їй скраєчку сісти…

Вона легесенька, як пух… — просив фурман.

Потім уже за містом ми зустріли поодинці ще трьох родичів мого фурмана, яких він забрав на віз під тим приводом, що мені буде веселіше їхати. Вони зіпхнули мене в самий задок воза, товклися по моїх ногах, курили смердючий тютюн, а головне — герготіли, як навіжені. Але я не проміняв би мого місця в задку воза на найвигідніше місце в французькому диліжансі або в англійському залізничному вагоні. Бо я вже був на батьківщині!

Всі чотири дні нашої подорожі мені здавалось, що я сиджу в пересувній синагозі. На кожній зупинці якийсь пасажир зникав, а на його місце з’являвся новий. Коло Любліна мені на спину звалився важелезний тюк, і тільки якимось дивом я залишився живий. Під Куровом ми кілька годин простояли на шосе, бо десь подівся чийсь сундук, і фурман їздив верхи за ним до корчми. До всього іншого цілу дорогу я відчував, що перина, яка лежала на моїх ногах, заселена густіше, ніж Бельгія.

На п’ятий день, ще до схід сонця, ми зупинились на Празі. Але тому, що возів було безліч, а понтонний міст був вузький, ми в’їхали в Варшаву десь аж о десятій.

Мушу додати, що на Бернадській вулиці всі мої супутники щезли, як дим, залишивши по собі лише гострий дух.

Коли ж, розплачуючись із фурманом, я запитав, куди поділись пасажири, він витріщив на мене очі:

— Які пасажири!.. — здивовано вигукнув він. — Пасажир — це ви, вельможний пане, а то — самі пархи. Навіть стражник на заставі і той з пари таких голодранців брав по злотому, як за одного. А вельможний пан гадає, що то були пасажири!..

— Отже, не було нікого?.. — відказав я. — А відкіля ж на мені, хай їм чорт, стільки бліх?

— Хіба я знаю? Може, од вільгості! — відповів фурман.

Отож переконаний, що на возі, крім мене, нікого не було, я, звичайно, заплатив за всю дорогу сам, а розчулений фурман, випитавши, де я житиму, обіцяв що два тижні привозити мені контрабандний тютюн.

— Навіть зараз, — тихо сказав він, — у мене в возі заховано пудів зо три. Може, принести панові кілька фунтів?

— Іди ти під три чорти! — сердито промовив я, хапаючи свій клунок. — Бракувало тільки, щоб мене заарештували за контрабанду.

Швидко йдучи вулицею, я розглядав місто, яке після Парижа здалося мені брудним і тісним, а люди похмурими. Магазин Я. Мінцеля на Краківському Передмісті я знайшов легко, але, побачивши знайомі місця та вивіски, так схвилювався, що серце у мене закалатало, і я мусив трохи постояти, щоб відпочити.

Я глянув на магазин — він був майже такий самий, як на Підваллі: на дверях бляшана шабля й барабан (може, той самий, що я бачив в дитинстві!), на вітрині тарілки і козак на коні… Хтось відхилив двері, і я побачив в глибині магазину під стелею пухирі з фарбами, сітку з корками й навіть чучело крокодила.

Коло вікна за конторкою в старому кріслі сидів Ян Мінцель і сіпав за шнурок козака.

Я увійшов, тремтячи, як осиковий лист, і став навпроти Яся. Побачивши мене, він важко підвівся з крісла (чоловічина вже почав товстіти) і примружив очі. Потім раптом крикнув до одного з посильних хлопчаків:

— Віцеку!.. Лети до панни Малгожати і скажи їй, що весілля зараз після великодня…

Потім простягнув до мене руки через конторку, і ми мовчки довго обіймались.

— Ну й колошматив ти пруссаків! Знаю, знаю!.. — шепнув він мені на вухо. — Сідай, — додав він, показуючи на стілець. — Казику! Лети до Grossmutter… Пан Жецький приїхав!..

Ми посідали й нічого не могли сказати один одному. Він жалісно хитав головою, а я опустив очі. Ми обидва думали про бідолаху Каца та про наші нездійснені мрії. Нарешті Мінцель гучно висякався і, одвернувшись до вікна, пробурмотів: