Болеслав Прус - Лялька

Поступово в його душі почало зароджуватись бажання позбутись цього болю і цієї, картини. Бажання це схоже було на іскру, що з’являлась у темряві ночі. Перед Вокульським майнула якась тінь надії. «Але чи здатний я ще мислити?» — подумав він.

Щоб перевірити себе, він став пригадувати таблицю множення, потім множити двозначні числа на однозначні і двозначні на двозначні. Не довіряючи собі, він записував результати множення, а потім перевіряв їх. Цифри сходились, і Вокульський з полегкістю зітхнув. «Ні, я ще не з’їхав з глузду!» — радісно подумав він.

Він почав уявляти розташування своєї квартири, вулиць Варшави, Парижа… Надія міцніла; він помітив, що не тільки добре все пам’ятає, а що ці вправи ще й приносять йому якусь полегкість. Чим більше він думав про Париж, тим виразніше поставали в його уяві рух, будівлі, ринки, музеї, тим швидше тьмарився силует жінки в обіймах мужчини…

Він уже став походжати по кімнаті, і погляд його якось затримався на купі репродукцій. То були копії картин Дрезденської і Мюнхенської галерей, «Дон-Кіхот» з ілюстраціями Доре, Гогарта…

Вокульський пригадав, що засуджені на страту на гільйотині полегшують собі дожидання переглядом малюнків.

І з того часу він цілими днями розглядав ілюстрації. Скінчивши одну книжку, брався до другої, третьої… і знову починав з першої.

Біль вщухав, картина з’являлася все рідше, надія зростала…

Найчастіше він переглядав Дон-Кіхота, який справляв на нього найбільше враження.

Він пригадував дивну історію цього чоловіка, який довгі роки прожив в атмосфері поетичних вигадок — як і він сам, кидався на вітряки — як і він сам, був тяжко побитий — як і він, змарнував життя, ганяючись за ідеалом жінки, як і він, замість принцеси знайшов задрипану корівницю — знов-таки, як і він!.. «А все-таки Дон-Кіхот був щасливіший за мене! — думав Вокульський. — Перед самою смертю він позбувся своїх марень… А я?..»

Чим довше розглядав він малюнки, чим більше звикав до них, тим менше вони на нього впливали. З-за Дон-Кіхота, Санчо Панси та погоничів мулів на ілюстраціях Доре, з-за «Бійки півнів» та «Провулку джіну» Гогарта він все частіше бачив середину вагона, тремтячу шибку, а на ній невиразний образ Старського й панни Ізабелли…

Тоді він облишив ілюстрації й почав «читати книжки, знані ще з дитинства або з тих часів, коли він служив у Гопфера. З невимовним хвилюванням відновлював він у пам’яті «Житіє святої Женев’єви», «Танненберзьку троянду», «Рінальдіні», «Робінзона Крузо» і, нарешті, «Тисячу і одну ніч». І йому знову здавалось, що вже не існують ні час, ні дійсність, що його поранена душа втекла з землі й блукає по чародійських країнах, де б’ються тільки благородні серця, де підлість не прикривається облудною машкарою і де панує вічна справедливість, що гамує біль і нагороджує скривджених…

І тут його вразила одна дивна деталь. Якщо рідна література дала йому тільки розчарування, що закінчились душевним крахом, то чужа література принесла йому цілющий спокій. «Невже ми справді народ мрійників, — з тривогою думав він, — і невже ніколи не зійде з неба ангел і не зрушить воду в віфсаїдській купальні [136] Віфсаїдська купальня — за євангельською легендою, ставок в Єрусалимі, в якому ангел інколи, зійшовши з неба, — порушував воду, і тоді вона набувала цілющих властивостей. , круг якої лежить стільки хворих?»

Одного разу йому принесли з пошти грубий пакет.

— З Парижа? — промовив він. — Так, з Парижа. Цікаво, що там таке?..

Але цікавість його була не настільки сильна, щоб змусити розпечатати пакет і прочитати листа. «Такий грубий лист!.. Якому дідькові хочеться писати такі грубі листи?»

Він кинув пакет на стіл і знову взявся читати «Тисячу і одну ніч».

Яка це розкіш для змученого розуму — оті палаци з дорогоцінних каменів, дерева, на яких замість плодів висіли грона самоцвітів!.. Оті кабалістичні слова, від яких розступаються мури, ті чудодійні лампи, завдяки яким можна було перемагати ворогів і в одну мить переноситись за сотні миль!.. А оті могутні чародії!.. Яка шкода, що таку владу посідали люди злостиві й нікчемні!..

Він відкладав книжку і, сміючись сам з себе, починав мріяти. Уявляв себе чародієм, який володіє двома дрібницями: владою над силами природи і здатністю робитись невидимим.

— Я думаю, за кілька років мого господарювання світ набагато змінився б… Найбільші нікчеми перетворилися б на Сократів і Платонів…

Тут він глянув на паризький конверт і пригадав слова Гейста: «Людство складається із змій і тигрів, серед яких лише зрідка трапляється людина… Теперішні лиха постали від того, що великі винаходи потрапили в руки і людей і потвор… Я такої помилки не зроблю, і коли таки винайду легший за повітря метал, то віддам його тільки справжнім людям. Нехай вони хоч дістануть зброю для свого власного вжитку, нехай порода їх множиться і могутніє…»