— Видно, пан Вокульський бога не боїться, коли продав будинок такій ненажері!..
Ви чули що-небудь подібне?
На другий день з’являється господарка «паризької» пральні. Одягнена в оксамитний салоп, в рухах багато гідності, а в виразі обличчя ще більше рішучості. Вона сідає в магазині в крісло, оглядає все так, немов хоче купити пару японських ваз, а потім починає:
— Ну, спасибі вам, пане Жецький!.. Гарно ви зі мною обійшлися, нічого сказати… Купили будинок в липні, а продали в грудні, швидко діло зробили, нікого не попередивши…
Вона червоніє, мало не лусне, і править своєї далі:
— Сьогодні та шльондра присилає до мене якогось здоровила і наказує звільнити приміщення. Не знаю навіть, що їй приверзлося, бо я ж, здається, за приміщення плачу акуратно… А вона, ота лахудра, ще й наговорює на моє завєдєніє та каже, що мої дівчата бігають до студентів, але ж бреше, як пес… Вона собі думає, що я серед зими шукатиму нове приміщення… що я виїду з дому, до якого звикли мої клієнти. Але ж я можу на цьому втратити кілька тисяч карбованців, а хто мені їх поверне?..
Мені робилось то холодно, то жарко, поки я вислухував ці пащекування, виголошувані сильним контральто при гостях. Я ледве умовив її піти до мене на квартиру і там упросив, щоб вона подала на нас в суд про відшкодування втрат в зв’язку із зміною квартири.
Через кілька годин після неї — шасть! — влітає студент, той бородань, що з принципу не платить за квартиру.
— Ага, пане уповноважений, — каже, — як поживаєте?
Чи це правда, що та відьма Кшешовська купила у вас будинок?
— Правда, — кажу я, а сам думаю: «Ну, цей уже мені дасть духу».
— Погане діло, — каже бородань, клацаючи пальцями. — Такий хороший був господар той Вокульський, — Стах не бачив від них ані гроша за квартиру, — і на тобі: продав будинок… Значить, Кшешовська може нас витурити з халупи?
— Гм… Гм… — відповів я.
— І витурить, — додав він, зітхнувши. — До нас уже приходив якийсь гевал і казав нам забиратися геть. Але без суду вони дулю з’їдять, а якщо зачеплять нас, то ми вчинимо їм веремію на весь будинок! Бувайте здорові. «Ну, — думаю, — хоч цей до нас не має претензії. Але, здається, вони таки справді готові вчинити баронесі веремію…»
Нарешті другого дня прибігає Вірський.
— Ви знаєте, колего, — каже він схвильовано, — ця баба звільнила мене зі служби і каже, щоб я до нового року вибрався з квартири.
— Вокульський, — відповідаю йому, — вже подумав про вас: ви дістанете посаду при Спілці для торгівлі з Росією.
Таким чином, вислухуючи одних, заспокоюючи других, потішаючи третіх, я витримав головну атаку. Я зрозумів також, що баронеса розправляється з мешканцями, як Тамерлан у завойованій країні, і відчував інстинктивний неспокій за прекрасну й доброчесну пані Гелену.
Якось у другій половині грудня дивлюсь — відчиняються двері, й заходить до нас пані Ставська, гарна, як ніколи (вона завжди гарна — чи весела, чи сумна). Дивиться на мене своїми чарівними очима й тихо каже:
— Чи можете ви, пане Жецький, показати мені ту ляльку?
Лялька (і навіть три однакових) давно вже була відкладена, але я так збентежився, що не відразу міг її знайти.
Смішний той Клейн з своїми підморгуваннями, він ще може подумати, що я закоханий в пані Ставську.
Нарешті я витягаю коробку, в якій аж три ляльки: брюнетка, блондинка і шатенка, У кожної справжнє волосся, кожна, коли її натиснути в животик, щось пищить: на думку пані Ставської — «мама», на думку Клейна — «папа», а на мою думку — «гу-гу».
— Чудова! — каже пані Ставська. — Але вона, мабуть, дуже дорога?
— Знаєте, — кажу я їй, — цей товар вибракуваний, тому можемо продати дешево. Зараз я спитаю хазяїна…
Стах сидів за шафами і працював, а коли я сказав йому, що прийшла пані Ставська, він зрадів, облишив роботу і вийшов у магазин. Я навіть помітив, що він якось пильно дивиться на пані Ставську, наче вона йому дуже сподобалась. Ну, нарешті… слава тобі господи!
Говорили ми, говорили і таки запевнили пані Гелену, що ляльку, як товар вибракуваний, на який не знаходиться покупця, можемо продати за три карбованці — будьяку з трьох.
— Я візьму оцю, — сказала пані Гелена, беручи шатенку, — вона точнісінько така, як у баронеси. От радітиме моя Гелюня!
Коли довелося платити, пані Ставську знову посіли сумніви: їй здавалось, що така лялька коштує карбованців з п’ятнадцять, і тільки спільними зусиллями Вокульського, Клейна і моїми пощастило переконати її, що на цих трьох карбованцях ми ще й заробляємо.
Читать дальше