Болеслав Прус - Лялька

Якось я зайшов увечері до пані Ставської (це було того дня, коли Вільгельм знову взяв владу в свої руки після історії з Нобілінгом [126] Вільгельм І був поранений терористом Нобілінгом 2 червня 1878 року й на час своєї хвороби передав владу наступникові тропу Фрідріхові-Вільгельмові. Знову взяв владу в свої руки 5 грудня 1878 року. . Того вечора ця незрівнянна жінка була в дуже доброму настрої й не могла нахвалитись баронесою.

— Уявіть собі, пане Жецький, — казала вона, — яка та пані Кшешовська, незважаючи на свої дивацтва, благородна жінка! Вона помітила, що мені нудно без Гелюні, й попросила мене завжди приводити її з собою на ті кілька годин…

— На ті шість годин за два карбованці?.. — зауважив я.

— Зовсім не шість, найбільше чотири. Гелюні там дуже цікаво… Правда, їй заборонено доторкатись до всього, зате вона може дивитись на іграшки покійної дівчинки…

— А іграшки справді гарні? — спитав я, готуючи собі певний план.

— Прекрасні! — жваво сказала пані Ставська. — Особливо одна величезна лялька з чорними косами, а коли її натиснути отут… понижче корсажа… — додала вона, червоніючи.

— Чи не в животик… з вашого дозволу? — спитав я.

— Ага, — швидко сказала вона, — Тоді лялька водить очима й вимовляє «Мама!». Ах, яка вона кумедна! Мені самій хотілося б мати таку. Зветься вона Мімі. Коли Гелюня побачила її вперше, то склала руки й застигла, мов статуя. А коли пані Кшешовська доторкнулась до ляльки й вона почала говорити, Гелюня закричала: «Ой мамо, яка ж вона гарна, яка розумна!.. Чи можна її поцілувати в личко?..» І поцілувала її в носок лакованого черевичка.

З того часу вона й уві сні говорить про ту ляльку; як тільки прокинеться, одразу проситься до баронеси, а як прийде туди, то стане, складе рученята, як на молитву, й не може надивитись на ляльку.

— Правду кажу, — закінчила пані Ставська стишеним голосом (Гелюня бавилась у другій кімнаті), — я була б дуже щаслива, якби могла купити їй таку ляльку…

— То, напевне, дуже дорога забавка, — зауважила пані Місевичова.

— Ну що ж, мамо, нехай і дорога. Хто його знає, чи матиму я коли-небудь можливість дати їй стільки радості, скільки тепер одною цією лялькою, — відповіла пані Ставська.

— Мені здається, — сказав я, — що в нашому магазині теж є така лялька. І якщо ви зволите зайти до нас…

Я не смів запропонувати ляльку як подарунок, розуміючи, що матері буде приємно самій зробити втіху дитині.

Хоч ми говорили стиха, але Гелюня, видно, почувши, що ми говоримо про ляльку, вибігла з другої кімнати з блискучими очима. Щоб скерувати її увагу на щось інше, я спитав:

— Ну, Гелюню, тобі подобається пані баронеса?

— Так собі, — відповіла дівчинка, обпершись об моє коліно й дивлячись на матір. (Боже мій, чому я не батько цієї дитини?)

— А вона розмовляє з тобою?

— Мало. Раз тільки випитувала, чи мене дуже пестить пан Вокульський.

— Так… І що ж ти їй відповіла?

— Я сказала, що не знаю, який це пан Вокульський.

А тоді пані баронеса каже… Ой, як ваш годинник голосно цокає. Ану покажіть…

Я вийняв годинника й дав його Гелюні.

— Що ж сказала пані баронеса? — нагадав я.

— Пані баронеса сказала: «Як же ти не знаєш пана Вокульського? Це ж той, що ходить до вас з отим роз… роз… розтупником Жецьким». Ха-ха-ха! Ви — тупник? Покажіть мені годинника всередині…

Я глянув на пані Ставську. Вона була така вражена, що навіть забула зробити Гелюні зауваження.

Після чаю з сухими булочками (служниця сказала, що сьогодні не можна було дістати масла) я попрощався з достойними дамами, поклявшись в душі, що на місці Стаха не відпродав би баронесі дому менш як за сто двадцять тисяч карбованців.

Тим часом стара відьма, вичерпавши всі протекції та злякавшись, аби Вокульський не підвищив ціни або не продав будинку комусь іншому, кінець кінцем наважилась купити його за сто тисяч карбованців.

Кажуть, що вона казилась кілька днів, побила служницю, вилаяла свого адвоката в нотаріальній конторі, але все-таки підписала купчу.

Кілька днів після продажу нашого дому було все тихо.

Тобто тихо в тому розумінні, що ми нічого вже не чули про баронесу, зате до нас почали приходити з претензіями її пожильці.

Першим прийшов швець з четвертого поверху в задньому флігелі плакати, що нова господарка підвищила йому плату за квартиру на тридцять карбованців на рік. А коли я за півгодини насилу втовкмачив йому, що це вже нас не обходить, він утер сльози, скривився і попрощався зі мною такими словами: