Болеслав Прус - Лялька

— Ви, панове, навіть не питаєте, в якій, справі я до вас прийшов…

— Догадуємось, що ви самі нам скажете, — відповів Вокульський.

— Правильно! — вигукнув гість. — Скажу коротко. Є тут один багатий, але дуже скупий литвин (литвини всі скупі!), який просив мене нараяти йому для купівлі житловий будинок. Є у мене на прикметі будинків з п’ятнадцять, але з пошани до вас, пане Вокульський, знаючи, скільки ви робите добра для батьківщини, я нараяв йому саме ваш будинок, той, що ви купили у Ленцького; я два тижні умовляв литвина, і знаєте, скільки він погодився дати? Ану, вгадайте!.. Вісімдесят тисяч карбованців! Ну? Нечувано вигідна ціна! Правда ж?..

Вокульський розсердився, аж почервонів, і я думав, що він вижене адвоката за двері. Але він опанував себе й відповів отим своїм різким і неприємним тоном:

— Я знаю того литвина, він зветься баронеса Кшешовська…

— Що? — здивувався адвокат.

— Той скупий литвин дає за мій будинок не вісімдесят, а дев’яносто тисяч, а ви пропонуєте мені нижчу ціну, щоб більше заробити…

— Хе-хе-хе! — захихотів адвокат. — А хто ж на моєму місці зробив би інакше, шановний пане Вокульський?

— Ну, то скажіть своєму литвинові, — перебив його Стах, — що будинок я продати згодний, але за сто тисяч. І то тільки до Нового року, а після Нового року ціну підвищу.

— Але ж це нелюдські умови! — обурився гість. — Ви хочете видерти у бідної жінки останній гріш… Подумайте, що на це скажуть люди!..

— Що скажуть люди, мені байдуже, — відказав Вокульський. — А коли хто-небудь захоче читати мені мораль, як оце ви, то я покажу йому на двері. Двері он там, бачите, пане адвокате?

— Даю дев’яносто дві тисячі й ні гроша більше, — сказав адвокат.

— Одягніть шубу, бо надворі холодно…

— Дев’яносто п’ять… — буркнув адвокат і швиденько почав одягатись.

— Ну, бувайте здорові, — сказав Вокульський, відчиняючи двері.

Адвокат низенько вклонився й вийшов, а з-за дверей ще додав солодким голосом:

— То я зайду до вас днів через кілька. Може, шановний пан буде в кращому настрої.

Стах зачинив двері у нього перед носом.

Після візиту бридкого адвоката я вже знав, як буде з цією справою. Баронеса безумовно купить Стахів будинок, але спочатку вживе всіх заходів, аби щось виторгувати. Знаю я ці заходи! Одним з них був отой анонімний лист, в якому вона паплюжить пані Ставську, а про мене каже, ніби я посивів у розпусті.

Отже, якщо вона купить будинок, то насамперед вижене відтіля студентів і, напевне, нещасну пані Гелену. Нехай би вона хоч цим обмежила свою ненависть…

А тепер я вже можу швиденько переказати те, що сталось далі.

Отож після візиту дряпіжки в моєму серці виникло недобре передчуття. Я вирішив того ж дня відвідати пані Ставську й попередити її, щоб вона стереглася баронеси. А головне, щоб вона як можна рідше сідала коло вікна.

Треба сказати, що поруч з безліччю всіляких достойностей, у цих дам є одна фатальна звичка — весь час сидіти коло вікна. Сидять вони всі: пані Місевичова, пані Ставська, Гелюня і навіть куховарка Маріанна. І сидять не тільки цілий день, а й вечорами, при лампах, навіть не спускаючи фіранок, хіба що аж перед сном. Тож не дивно, що знадвору видно все, немов у ліхтарі, що в них робиться в квартирі.

Для чесних сусідів такий спосіб був би найкращим доказом їхньої порядності: дивіться, мовляв, на нас цілий день, нам ховати від вас нічого. Але коли я згадав, що за цими жінками весь час шпигують Марушевич та баронеса, та коли ще подумав, як баронеса ненавидить пані Ставську — мене охопили найгірші передчуття.

Того вечора я хотів був побігти до моїх благородних приятельок і просити їх заради всього святого, щоб вони не сиділи весь час коло вікна та не виставляли себе на показ баронесі. Тим часом якраз в пів на дев’яту мені захотілось пити, і замість іти до моїх дам, я пішов у ресторацію на кухоль пива.

Там уже були радник Венгрович і торговельний агент Шпрот. Мова зайшла про будинок на Спільній вулиці, який недавно завалився; раптом Венгрович цокає своїм кухлем об мій і каже:

— До нового року завалиться ще не один будинок!..

А Шпрот кліпнув оком.

Не сподобалось мені його кліпання, та й не маю я такої звички переморгуватись із усяким йолопом. Я й кажу:

— Дозвольте запитати, що означає ваша пантоміма?

А він придуркувато сміється і каже:

— Та ви ж краще за мене знаєте, що воно означає. Вокульський продає магазин…

Господи милостивий!.. Сам із себе дивуюсь, як я не гепнув його по голові кухлем. На щастя, вгамував свій вибух, випив один по одному два кухлі пива й ніби спокійним голосом питаю його: