Болеслав Прус - Лялька

— Хто його знає? Може, й оженюсь… тільки не на ній.

Коли я почув це, мене пойняло ще дивніше почуття: з одного боку мені було жаль, що пані Ставська не матиме такого чоловіка, як Стах, а з другого — у мене з грудей немов звалився тягар.

Не встигли ми вийти в двір, коли бачу, пані баронеса вихилилась з вікна і кричить, очевидно, до нас:

— Панове! Заждіть!..

В ту ж мить вона вереснула: «Ах, нігілісти!» — й одскочила в кімнату.

Одночасно за два кроки від нас у дворі ляпнувся оселедець, на якого сторож кинувся так хижо, що навіть не помітив мене.

— Чи не хочеш зайти до пані баронеси? — спитав я Стаха. — У неї до тебе, здається, є якесь діло.

— Хай вона не морочить мені голови, — відповів він, махнувши рукою.

На вулиці Вокульський взяв візника, і ми поїхали в магазин, не перемовивпшсь за всю дорогу й словом. Але я певний, що він думав про пані Ставську, і якби не та чортова капуста…

Мені було так недобре, так тяжко на серці, що після закриття магазину я пішов на пиво. В ресторації зустрів радника Венгровича, який також вішає всіх собак на Вокульського, але висловлює дуже здорові політичні думки… І ми сперечалися з ним до півночі. Венгрович має рацію: з газет справді видно, що в Європі щось заварюється. Хто Гюго знає, чи малий Наполеончик (його називають Люлю, пін вам покаже лю-лю!) після Нового року не перебереться з Англії в Францію… Президент Мак-Магон — за нього, князь Брольї — за нього, більшість народу — за нього. Можна закладатися, що він стане імператором Наполеоном IV, а весною влаштує німцям забавку. Тепер німці вже не підуть на Париж. Двічі така штука не трапляється. Так от, значить… Що я хотів сказати?.. Ага!

Днів через три чи чотири після того, як ми були у пані Ставської, приходить Стах у магазин і подає мені листа, ллє адресованого йому.

— Ану прочитай, — каже він мені, сміючись.

Розкрив — читаю: «Пане Вокульський! Вибач, що не називаю тебе шановним, але трудно так величати людину, від якої вже всі з огидою відвертаються. Нещасна людино! Ти ще не виправдався за свої колишні мерзенні вчинки, а вже ганьбиш себе новими. Зараз у всьому місті тільки й мови, що про твої відвідини такої розпутної жінки, як Ставська. Мало того, що ти призначаєш їй побачення в місті, що ходиш до неї ночами (це принаймні свідчило б, що ти ще не зовсім втратив сором), але навіть відвідуєш її серед білого дня, на очах у слуг, молоді та порядних мешканців цього зганьбленого дому.

Але не сподівайся, нещасний, що тільки ти один заводиш з нею шури-мури. Тобі допомагає ще твій управитель, ота мізерія Вірський, та посивілий у розпусті твій повірений Жецький.

Мушу додати, що Жецький не тільки ділить з тобою твою коханку, а ще й обкрадає тебе на прибутках від дому: він знизив деяким мешканцям плату за квартиру, в тім числі і Ставській. Через все це твій будинок втратив уже всяку цінність, а сам ти стоїш на краю прірви, і яку б же велику послугу зробив тобі шляхетний добродійник, який погодився б купити цю розвалюху з невеликою для тебе втратою!

Якби такий добродійник знайшовся, то раджу тобі позбутися тягаря, з вдячністю взяти, що дадуть, і втікати за кордон, поки людська справедливість не закувала тебе в кайдани та не кинула у в’язницю. Шануйся ж і стережися!.. І послухай поради доброзичливого друга».

— От зух-баба, га? — спитав Вокульський, помітивши, що я скінчив читати.

— Та хай її чорти візьмуть! — вигукнув я, догадавшись, що він говорить про авторку листа. — Це вона про мене пише, що я посивів у розпусті!.. Я злодій… Я зальотник… Проклята відьма!

— Ну-ну, заспокойся, бо он іде її адвокат, — сказав Стах.

Справді, саме в цей час в магазин увійшов чоловічина в старій шубі, злинялому циліндрі й величезних калошах.

Увійшовши, він злодійкувато озирнувся, немов шпик, спитав Клейна, коли буде пан Вокульський, потім удав, ніби тільки що помітив нас, і, підійшовши до Стаха, пошепки сказав:

— Здається, пан Вокульський?.. Чи не міг би я коротенько поговорити з вами наодинці?

Стах кліпнув мені, і ми втрьох пішли до мене додому.

Гість роздягнувся, причому я помітив, що його штани ще більш обшарпані, ніж шуба, а борода ще більш облізла, ніж хутряний комір.

— Дозвольте відрекомендуватися, — сказав він, простягаючи Вокульському праву, а мені ліву руку. — Адвокат…

Тут він сказав своє прізвище — та так і залишився з простягненими в повітрі руками. За якимось дивним збігом обставин ні Стах, ні я не мали охоти потиснути їх.

Він зрозумів це, але не збентежився. Навпаки, з найприємнішою міною потер руки і, усміхаючись, сказав: