Болеслав Прус - Лялька

Барон раптом замовк, очі його налилися кров’ю; вислухавши, Вокульський раптом заговорив різким тоном:

— Хто його знає, пане бароне, може, Старський і має рацію. Нас навчили, що жінки — ангели, і ми з ними так і поводимось. Якщо ж вони насамперед самиці, то ми в їхніх очах дурніші й недолугіші, ніж є насправді, а Старський, звичайно, тріумфує. Господарем каси, пане бароне, є той, хто має до неї належного ключа! — закінчив він, сміючись.

— І це говорите-ви, пане Вокульський?

— Це говорю я. І не раз питаю сам себе: чи не занадто ми божествимо жінок, чи не надто серйозно до них ставимось — серйозніше й урочистіше, ніж до самих себе?

— Панна Евеліна — виняток! — вигукнув барон.

— Не заперечую, що винятки бувають, але хто його знає, чи отакий Старський не відкрив загального правила?

— Можливо, — з запалом відповів барон, — але це правило не стосується панни Евеліии. І якщо я оберігаю її… власне, заперечую проти близького знайомства з Старським, хоч вона й сама бережеться, то тільки тому, щоб такий чоловік не забруднив її чистих думок яким-небудь словом… Пробачте за такий невчасний візит..

Барон вийшов, тихо причинивши за собою двері. Вокульський залишився сам і поринув у невеселі думки: «Що той Охоцький казав, ніби від аргументів панни Ізабелли йому гуде в вухах? Отже, те, що вона сьогодні говорила, не було протестом ображеного почуття, а тільки давно вивченим уроком?.. Отже, її докази, її запал, навіть її хвилювання — це тільки способи, з допомогою яких добре виховані панни зачаровують таких йолопів, як я?..

А може, Охоцький просто закоханий в неї і хоче дискредитувати її в моїх очах? Та коли він закоханий, то нащо ж йому дискредитувати її? Нехай скаже, а вона нехай вибирає… Звичайно, що в Охоцького більше шансів, ніж у мене; я ще не настільки втратив розум, щоб не збагнути цього… Він молодий, вродливий, геніальний. Ну, що ж, нехай вибирає: славу або панну Ізабеллу…

А зрештою, чи мені не однаково, що панна Ізабелла вживає в своїх суперечках одних і тих самих аргументів?

Вона не дух святий, аби щоразу вигадувати щось нове, а я не така вже цікава особа, аби задля мене варто силкуватись бути оригінальною. Нехай собі говорить, як хоче. Головне те, що її, мабуть, не стосується загальне правило про жінок… Пані Вонсовська — та насамперед гарна самиця, а панна Ізабелла — інша річ.

Але чи не так говорив і барон про свою Евеліну?..»

Лампа кліпала. Вокульський погасив її і впав на ліжко.

Наступних два дні йшов дощ, і заславські гості не виходили з дому. Охоцький взявся до книжок і майже не показувався, панна Евеліна хворіла на мігрень, панна Ізабелла і Феліція читали французькі ілюстровані журнали, а решта товариства, на чолі з господинею, засіли за віст.

Вокульський помітив, що пані Вонсовська замість кокетувати з ним, для чого траплялась не одна нагода, тримається цілком байдужно. Вразило його й те, що вона вирвала у Старського руку, коли той хотів її поцілувати, і заборонила йому надалі такі спроби. Гнів її був такий щирий, що сам Старський здивувався і зніяковів, а настрій барона миттю поліпшився, хоч йому не щастило в картах.

— Ви й мені не дозволите поцілувати вас в ручку? — спитав барон незабаром після цієї пригоди.

— Вам — будь ласка, — відповіла вона, простягаючи йому руку.

Барон поцілував її, як реліквію, з тріумфом поглядаючи на Вокульського, а той подумав, що його титуловий приятель не має особливих підстав радіти.

Старський так уважно дивився в карти, що, здавалось, нічого не помітив.

На третій день випогодилось, а на четвертий було вже так гарно й сухо, що панна Феліція запропонувала прогулятися в ліс по рижики.

Господиня того дня наказала подати другий сніданок раніше, а обід пізніше. О пів на першу до ганку під’їхала брика, і пані Вонсовська скомандувала сідати.

— Їдьмо швидше, бо шкода часу… Де твоя шаль, Евелінко? Слуги нехай сідають у віз і беруть з собою кошики.

А тепер, — додала вона, побіжно глянувши на Вокульського, — кожен пан нехай вибере собі даму.

Панна Феліція хотіла була протестувати, але в цю мить барон підскочив до панни Евеліни, а Старський — до пані Вонсовської; вона прикусила губу і сказала:

— Я думала, що ви вже мене ніколи не виберете…

І грізно-блискавично глянула на Вокульського.

— В такому разі ми об’єднаємося з вами, кузино, — запропонував панні Ізабеллі Охоцький. — Тільки вам доведеться сісти на передок, бо я буду правувати.

— Пані Вонсовська не дозволить, бо ви нас перекинете! — закричала панна Феліція, котрій доля призначила Вокульського.