Болеслав Прус - Лялька

— І ще скажу вам, — говорив він далі, — я не тільки не просив би, але просто не прийняв би вижебраної жертви з чийогось серця. Такі дари звичайно бувають половинчасті….

Бічною стежкою до них наближався заклопотаний Старський і ще здалека гукав:

— Пане Вокульський! Дами шукають вас в липовій алеї… Там моя бабуся, пані Вонсовська…

Вокульський завагався, що йому робити.

— Я не хочу, щоб ви затримувались через мене, — сказала панна Евеліна, почервонівши дужче, ніж звичайно. — Зрештою, зараз прийде барон, і ми втрьох доженемо вас…

Вокульський попрощався з ними й пішов. «Он воно як! — думав він. — Панна Евеліна з жалю виходить за барона заміж і, мабуть, теж із жалю заводить роман із Старським. Можна зрозуміти жінку, яка виходить заміж задля грошей, хоч це й дурний спосіб заробляти їх. Розумію навіть заміжню жінку, яка по кількох роках щасливого життя раптом закохується й обманює чоловіка… Звичайно, вона мусить обманювати, боячись скандалу, дітей, тисячі умовностей… Але панна, яка обманює нареченого — явище зовсім нове…»

— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав барон, наближаючись в бік Вокульського.

Вокульський круто звернув з алеї й пішов по газону. «Цікаво, — думав він, — що я йому скажу, коли він мене побачить?.. Якого я чорта вліз у це болото?…»

— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав барон уже десь далі. «Соловей приваблює самичку, — думав Вокульський. — Але, власне кажучи, чи можна рішуче осуджувати навіть цю панночку? Вона сама вголос каже, що не має характеру, а нишком — що їй потрібні гроші, без яких вона, як риба без води, не зможе жити. То що ж їй робити? Серце и неї не камінь, поклонник намовляє її виходити заміж, обоє вони вважають, що пестощі старого чоловіка не зіпсують їм смаку, отже, роблять новий винахід: зраду перед шлюбом, навіть не клопочучись про патент. А можливо, вони настільки цнотливі, що умовились зрадити після шлюбу… Чудова компанія! Суспільство часом створює цікаві продукти. І подумати тільки, що такі лакітки можуть трапитись кожному з нас. Ні, треба б таки менше вірити поетам, коли вони вихваляють любов, як найвище щастя…»

— Панно Евеліно! Панно Евеліно! — гукав, аж стогнав барон.

— Яка огидна роль, — бурмотів Вокульський. — Я волів би пустити собі кулю в лоб, аніж перетворитись на отакого блазня.

В бічній алеї, коло фільварку, Вокульський знайшов дам і господиню, яку супроводила її покоївка з своїм кошиком.

— Ага, ось ти де! Це добре, — звернулась стара до Вокульського. — Ви зачекайте тут на Евеліику з бароном, може, він її кінець кінцем знайде, — вона трохи нахмурилась, — а ми з Казею підемо до коней.

— Пан Вокульський також міг би почастувати цукром свого коня, який так добре носив його сьогодні, — промовила пані Вонсовська, трохи надусавшись.

— Дай йому спокій, — перебила її господиня, — мужчини люблять тільки їздити, а пестощі — це не їхнє діло.

— Невдячні! — шепнула пані Вонсовська, подаючи руку господині.

Вони одійшли й незабаром зникли за хвірткою. Пані Вонсовська оглянулась, але, помітивши, що Вокульський дивиться на неї, швидко одвернула голову.

— Що, може, підемо шукати наречених? — спитала панна Ізабелла.

— Як ви хочете, — відповів Вокульський.

— А може, краще залишити їх наодинці. Кажуть, щасливі не люблять свідків.

— А ви хіба ніколи не були щасливі?..

— Ах, я!.. Звичайно, була… Але не так, як Евелінка й барон.

Вокульський уважно подивився на неї. Вона була задумана і спокійна, як статуя грецької богині. «Ну, ця не буде обманювати», — подумав Вокульський.

Деякий час вони йшли мовчки, прямуючи в найглухішу частину парку. Інколи крізь стовбури старих дерев миготіли вікна дому, виблискуючи червоною загравою заходу.

— Ви вперше були в Парижі? — спитала панна Ізабелла.

— Вперше.

— Правда, яке це чудове місто?! — вигукнула вона раптом, дивлячись йому в очі. — Нехай говорять, що хочуть, але Париж, навіть переможений [121] Переможений у франко-прусській війні 1870–1871 роках. , не перестав бути столицею світу. На вас він теж справив враження?

— Дуже велике. Мені здається, що кількатижневе перебування в Парижі додало мені сили й мужності. Справді, тільки там я навчився пишатися тим, що працюю.

— Я не розумію, поясніть мені, будь ласка.

— Дуже просто. У нас праця дає мізерні результати: ми бідні й відсталі. А там праця сяє, як сонце! Які там будівлі, від даху до тротуару вкриті оздобами, немов дорогоцінні шкатулки! А безліч картин і статуй, а сила-силенна машин, а тьма-тьмуща фабричних та ремісничих виробів! Аж у Парижі я збагнув, що людина тільки на вигляд істота дрібна й слабосила. Насправді — це геніальний і безсмертний велетень, котрий так само легко перекидає з місця на місце скелі, як і різьбить з них тонші за мереживо візерунки.