Болеслав Прус - Лялька

Він, напевне, на десять років старший за мене, а який недолугий, до того ж який наївний!

Гаразд, а якщо панна справді любить його? Бо трудно припустити, аби вона його обманювала. Загалом кажучи, жінки благородніші за мужчин: вони не тільки менше роблять аморальних вчинків, але й більше, ніж ми, здатні на самопожертву. І якщо трудно знайти мужчину, який з ранку до вечора брехав би задля грошей, то чи можна ж підозрівати в чомусь такому жінку, молоду панну, виховану в шанованій родині?

Звичайно, їй щось спало на думку і вона таки захопилась, якщо не його чарівністю, то становищем. Інакше вона неодмінно виказала б чим-небудь свою гру, а барон мусив би її помітити, бо любов дивиться крізь мікроскоп.

А коли молода дівчина може покохати такого старого, то чому б тій не покохати мене?..

Я безупинно повертаюсь до одного й того самого! Ця думка стала чимось схожим на настирливу ідею».

Він опустив вікно, підняте бароном, і, щоб одігнати настирливі думки, знову став дивитись на небо. Квадрат Пегаса вже хилився до заходу, а на сході підходили вгору сузір’я Тельця, Оріона, Малого Пса і Близнят. Він придивлявся до рясного розсипу зірок на небі й думав про дивну, невидиму силу тяжіння, що єднає далекі тіла всесвіту в одне ціле міцніше, ніж їх могли б з’єднати будь-які матеріальні ланцюги. «Тяжіння і прив’язаність — власне, одне й те саме: це потужна сила, яка все пориває за собою і запліднює. Коли б землю можна було позбавити її тяжіння до сонця, вона одлетіла б десь у простір і за кілька років перетворилася б на крижану брилу. Коли б можна було якусь блукаючу зірку впровадити в сферу сонячної системи, хто його знає, чи й на ній не пробудилося б життя? То чому ж барон має бути винятком з закону тяжіння, який панує it усій природі? І хіба між ним і панною Евеліною більша прірва, як між землею і сонцем? Чого ж дивуватися з шаленої пристрасті людей, коли так само шаліють і світи у всесвіті?»

Тим часом поїзд повільно йшов та й ішов, подовгу затримуючись на станціях. Повітря стало холодне, на сході почали бліднути зірки. Вокульський зачинив вікно й ліг на хиткій канапі. «Якщо молода жінка, — знов думав він, — могла покохати барона, то чим же я… Адже вона його не обманює.

Жінки взагалі благородніші за нас… вони менше брешуть».

— Прошу пана, тут вам виходити… Пан барон уже п’є чай.

Вокульський прокинувся. Над ним стояв кондуктор і якнайчемніше будив його.

— Як, хіба вже день? — здивувався він.

— О, зараз дев’ять годин, а ми вже півгодини стоїмо на станції. Я не будив вас, шановний пане, бо барон не казав, але поїзд зараз рушить…

Вокульський швидко вийшов з вагона. Вокзал був новий і ще не зовсім закінчений, проте йому дали води вмитися й почистили одежу. Він зовсім позбувся сну й увійшов у невеликий буфет, де барон, аж сяючи, пив третю склянку чаю.

— Добрий день! — вигукнув барон, з дружньою фамільярністю стискаючи Вокульському руку, й одразу звернувся до буфетника: — Пане господар, чаю для цього пана… Гарний день, правда? Якраз для прогулянки кіньми. Але нам підвезли візка!

— Що ж сталося?

— Мусимо чекати коней. Наше щастя, що я о другій годині ночі дав телеграму про ваш приїзд. Бо я позавчора послав телеграму з Варшави, але начальник станції каже, що я помилився й замовив коні на завтра. Наше щастя, що я телеграфував з дороги. О третій годині ночі телеграму послали гінцем удові, десь у шостій вона її одержала, а не пізніше як о восьмій повинна була вислати коні. Так що заждемо ще з годину, зате ви краще ознайомитесь з околицями. Дуже тут гарна місцевість…

Після сніданку вони вийшли на перон. Місцевість відціля здавалась плоскою й безлісною, лише де-не-де височіли купи дерев, а між ними цегляні будинки.

— Це поміщицькі садиби? — спитав Вокульський.

— Так, у цих краях живе багато шляхти. Земля прекрасно оброблена; он, бачте, люпин, конюшина…

— Не видно сіл, — зауважив Вокульський.

— Бо це все панські землі, а ви знаєте прислів’я: «Панське поле багате копами, а мужицьке хлопами…»

— Я чув, — раптом сказав Вокульський, — що у вдови Заславської збирається багато гостей.

— Ах, прошу вас! — вигукнув барон. — Як трапиться добра неділя, то відчуваєте себе, наче на балу в клубі: з’їжджається по кілька десятків осіб. Навіть сьогодні ми повинні застати цілу компанію постійних гостей. Ну, насамперед гостює там моя наречена. Далі — пані Вонсовська, дуже втішна вдовичка років тридцяти, страшенно багата. Мені здається, коло неї упадає Старський. Ви знаєте Старського?.. Неприємна особа: грубіян, нахаба… Просто дивно, що Вонсовська, жінка розумна і з смаком, терпить у своєму товаристві такого жевжика.