Болеслав Прус - Лялька

Він заплющив очі, і йому здалося, що перед ним стоїть панна Ізабелла й дивиться на нього так, як тільки вона вміє дивитись, і лагідною усмішкою схвалює його наміри.

В двері постукали. Увійшов старший кондуктор і сказав:

— Пан барон Дальський питає, чи можна йому до вас зайти? Він їде в цьому вагоні.

— Барон? — здивовано перепитав Вокульський. — Будь ласка, нехай заходить.

Старший кондуктор вийшов і зачинив за собою двері, а Вокульський тим часом згадав, що барон — член Спілки для торгівлі зі Сходом і один з небагатьох уже претендентів на руку панни Ізабелли. «Що йому від мене потрібно? — думав Вокульський. — Може, й він їде до вдови, щоб на лоні природи остаточно освідчитись панні Ізабеллі? Якщо його не випередив Старський…»

В коридорі вагона почулися кроки й розмова. Двері купе знову відчинились, і показався старший кондуктор, а поруч з ним якийсь недолугий пан з ріденькими сивіючими вусиками, ще з рідшою і ще сивішою борідкою і майже білою головою. «Невже це він? — подумав Вокульський. — Той був чорнявий, зовсім без сивини…»

— Дуже перепрошую за турботи! — сказав барон, хитаючись від руху вагона. — Дуже… Я не насмілився б порушувати вашої самотності, аби не зацікавився, чи ви, бува, не їдете до нашої вельмишановної Заславської, яка вже тиждень чекає вас?

— До неї якраз і їду. Вітаю вас, пане бароне. Сідайте, будь ласка.

— То це ж чудово! — вигукнув барон. — Я теж туди.

Я живу там майже два місяці. Тобто… власне, не живу, а постійно приїжджаю. То з свого маєтку, де ремонтують мій будинок, то з Варшави… А тепер повертаюся з Відня, де купував меблі, але залишусь у пані Заславської лише на кілька днів, бо треба перемінити в палаці всі шпалери, наклеєні тільки два тижні тому. Але що ж ти вдієш… не сподобались, отож, доведеться обдерти, нема що й думати!..

Він сміявся та підморгував Вокульському, а той аж похолов. «Для кого ті меблі? Кому не сподобались шпалери?» — стурбовано питав він сам себе.

— А ви, пан Вокульський, вже скінчили свою місію? Вітаю вас! — потиснув йому руку барон. — Я з першого погляду відчув до вас повагу й симпатію, а тепер вважайте мене своїм найпершим шанувальником… Так, пане Вокульський! Наша звичка стояти осторонь політичного життя наробила нам багато шкоди. Ви перший порушили цей нерозумний принцип пасивності, і за це вам честь і слава… Мусимо ж ми цікавитись справами» держави, в якій знаходяться наші маєтки, від якої залежить наше майбутнє…

— Я вас не розумію, пане бароне, — раптом перебив його Вокульський.

Барон так збентежився, що якийсь час не міг ні поворухнутись, ні вимовити слова. Нарешті він промимрив:

— Пробачте… Я зовсім не хотів… Але сподіваюсь, що моя дружба з шановною удовою, яка настільки…

— Не будемо говорити про це, — сказав, сміючись, Вокульський і потиснув баронові руку. — Ви задоволені своїми віденськими покупками?

— Дуже задоволений, дуже… Хоч, повірте мені, був такий момент, що я, за порадою шановної Заславської, мало не потурбував вас у Парижі…

— Охоче виконав би всяке доручення. В чому ж річ?

— Я хотів придбати паризький брильянтовий гарнітур, — відповів барон. — Але мені трапились чудові сапфіри в Відні… Вони якраз при мені, і якщо ви дозволите… Ви знаєтесь на самоцвітах? «Для кого він купив ці сапфіри?» — думав Вокульський.

Він хотів пересісти, але відчув, що не може ворухнути ні рукою, ні ногою.

Тим часом барон видобув з кишень чотири сап’янові футляри, поклав їх на канапі й почав один по одному відкривати.

— Оце браслет, — казав він, — правда ж, скромний: тільки один камінь. А от брошка й серги, оздоблені більше, це вже я спеціально замовив. А ось намисто. Воно просте, але, мабуть, тому й гарне. І як усе міниться, правда ж?..

Кажучи це, він водив сапфіри перед очима Вокульського, а самоцвіти поблискували при миготливому вогнику свічки.

— Вам не подобається? — раптом спитав барон, мабуть, тому, що супутник його нічого не відповідав.

— Ні, чого ж, вони дуже гарні. Кому ж ви, пане бароне, везете такі подарунки?

— Моїй нареченій, — здивовано відповів барон. — Я гадав, що пані Заславська повідомила вас про наше родинне щастя…

— Ні.

— А сьогодні якраз п’ять тижнів, як я освідчився і дістав згоду.

— Кому ж ви, пане бароне, освідчились?.. Удові? — спитав інакшим уже голосом Вокульський.

— Та ні ж бо! — вигукнув барон, відсахнувшись. — Освідчився панні Евеліні Яноцькій, внучці вдови… Хіба ви її не пам’ятаєте? Вона була у графині минулого року на розговінні, ви не помітили?