Болеслав Прус - Лялька

ПЕРША ПЕРЕСТОРОГА

Була перша година дня, коли засоромлений і занепокоєний пан Ігнац підходив до магазину. Як можна було змарнувати стільки часу саме тоді, коли в магазині буває найбільш покупців? А коли до того ще сталося якесь лихо?

І що воно за приємність швендяти по вулицях в отаку спеку, вдихаючи порох та випари розпеченого асфальту!..

День справді був надзвичайно душний і сонячний. Тротуари й каміння пашіли жаром, до бляшаних вивісок та ліхтарних стовпів не можна було доторкнутись рукою, а від сліпучого світла у пана Ігнаца перед сльозавими очима кружляли якісь чорні метелики. «Якби я був богом, — подумав він, — то половину липневої спеки переніс би на грудень…»

Проходячи повз магазин, він глянув на вітрину й остовпів: вона вже другий тиждень не обновлялася!.. На ній стояли ті самі статуетки, майоліка, віяла, ті самі несесери, рукавички, парасольки та іграшки… Чи бачив хто отаке безладдя?.. «Але ж я й падлюка! — подумав він. — Позавчора впився, сьогодні вештаюсь по місту… Так оцю крамничку й чорти візьмуть, це вже напевне».

Ледве він переступив поріг магазину, не знаючи, що його більше болить, серце чи ноги, як до нього підбіг Мрачевський. Він уже був підстрижений і причесаний по-варшавському й так само, як колись, дуже напахчений; з аматорських мотивів він обслуговував покупців, хоч сам був гостем, та ще з далеких країв. Продавці тільки дивувалися з нього.

— Бійтесь бога, пане Ігнаце! — вигукнув він. — Я вже три години чекаю на вас. Ви тут, видно, всі подуріли…

Він узяв старого під руку й не звертаючи уваги на покупців, що здивовано на них дивились, бігом потяг у кімнату, де стояла каса.

Тут він безцеремонно пхнув посивілого на своєму посту ветерана-продавця на тверде крісло, став перед ним, трагічно заломивши руки, як Жермон [85] Жермон і Віолета — герої опери Верді «Травіата». перед Віолетою і заговорив:

— Пане Ігнаце… Я знав, що після мого від’їзду торгівля у вас піде шкереберть, але не думав, що так скоро. Коли вас нема в магазині… то це ще байдуже… Але коли хазяїн дурниці клеїть, це вже скандал!..

Від здивування пан Ігнац вирячив очі.

— Пробачте!.. — вигукнув він, підводячись з крісла.

Але Мрачевський посадив його знову.

— Про…

— Тільки, прошу вас, не перебивайте, — сам перебив його запашний молодик. — Ви знаєте, що робиться? Сузін цієї ночі їде в Берлін побачитись з Бісмарком, а потім — у Париж, на виставку. І просить Вокульського, щоб він неодмінно — чуєте? — неодмінно їхав з ним. А той дур…

— Пане Мрачевський!.. Як ви смієте?!.

— Я від природи сміливий, а Вокульський божевільний!.. Аж сьогодні я взнав усю правду. Ви знаєте, скільки міг би хазяїн заробити на тому ділі з Сузіним? На десять, а п’ятдесят тисяч карбованців, гіане Жецький! А той йолоп не тільки не хоче їхати сьогодні, а ще й каже, що не знає, коли поїде. Він не знає, а Сузін може чекати не більш як два-три дні.

— А що ж Сузін? — тихо спитав стурбований пан Ігнац.

— Сузін? Звичайно, сердиться, а ще гірш — ображається. Каже, що Станіслав Петрович уже не той, що був, мовляв, гордує ним. Словом, скандал!.. П’ятдесят тисяч карбованців заробітку і безплатний проїзд. Ну скажіть, пане Жецький, хіба сам святий Станіслав Костка не поїхав би на таких умовах у Париж?..

— Безумовно, поїхав би! — буркнув пан Ігнац. — Де ж Стах… тобто пан Вокульський? — спитав він, підводячись з крісла.

— Сидить у вас на квартирі і складає звіт для Сузіна.

От побачите, скільки ви втратите на його примхах.

Двері кімнати відхилилися, і в них з’явився Клейн з листом в руці.

— Лакей Ленцьких приніс для хазяїна, — сказав він. — Може, ви йому віддасте, бо він, чортяка, сьогодні страшенно сердитий…

Пан Ігнац тримав у руці блідо-голубий конверт з візерунком з незабудок і вагався — йти чи не йти. Тим часом Мрачевський глянув йому через плече на адресу.

— Лист від Бельці! — вигукнув він. — Все зрозуміло!.. — І, сміючись, вибіг з кімнати. «Хай тобі чорт! — буркнув пан Ігнац. — Невже всі ці балачки — правда?.. Отже, задля неї від купує будинок за дев’яносто тисяч карбованців і втрачає на Сузіиі п’ятдесят?.. Разом сто сорок тисяч карбованців втрати! А той екіпаж, а скачки, а пожертви на добродійні цілі? А… той Россі, на якого панна Ізабелла дивиться з такою побожністю, як єврей на свої десять заповідей?.. Ех! Візьму-но я та облишу всі церемонії…»

Він застебнув піджака на всі гудзики, випростався й пішов з листом до себе на квартиру. На ходу він почув, що його чоботи трохи риплять, і це його чомусь підбадьорило.