Болеслав Прус - Лялька

— Ану, тихо там! — гукає з-за столу чиновницький голос.

Прислужник підморгує панові Ленцькому, фамільярно усміхається і пролазить до стола між учасників торгів. Їх четверо: адвокат баронеси, гладкий пан, старий Шлангбаум і засмоктаний єврейчик, біля якого стає церковний прислужник.

— Шістдесят тисяч і п’ять карбованців, — тихо каже адвокат баронеси.

— Їй-богу, він більше не вартий, — додає добродій з фізіономією пройдисвіта.

Баронеса переможно поглядає на пана Ленцького.

— Шістдесят п’ять, — обзивається величний гладкий пан.

— Шістдесят п’ять тисяч і сто карбованців, — белькоче блідий єврейчик.

— Шістдесят шість, — додає Шлангбаум.

— Сімдесят тисяч! — на все горло кричить добродій в синіх окулярах.

— Ой! Ой! Ой! — істерично схлипує баронеса, падаючи на плетену канапку.

Її адвокат швидко відходить від стола й біжить боронити вбивцю.

— Сімдесят п’ять тисяч! — гукає гладкий пан.

— Умираю!.. — стогне баронеса.

В залі починається хвилювання. Старий литвин бере баронесу під руку, але її перехоплює Марушевич, що невідомо відкіля взявся в цю скрутну хвилину. Захлинаючись від плачу, баронеса виходить із залу, проклинаючи свого адвоката, суд, конкурентів і судових виконавців. Пан Ленцький ледве помітно усміхається, а засмоктаний єврейчик тим часом гукає:

— Вісімдесят тисяч і сто карбованців…

— Вісімдесят п’ять, — додає Шлангбаум.

Пан Ленцький весь — зір і слух. Очима він бачить трьох конкурентів, а вухами чує слова гладкого пана:

— Вісімдесят вісім тисяч…

— Вісімдесят вісім і сто карбованців, — каже засмоктаний єврейчик.

— Нехай уже буде дев’яносто, — докінчує старий Шлангбаум і ляскає рукою по столі.

— Дев’яносто тисяч, — каже виконавець, — раз…

Пан Ленцький, забувши про етикет, нахиляється над прислужником і шепче:

— Ну, торгуйтеся ж…

— Ну, чого ж ви чухаєтесь? — питає прислужник молодого єврейчика.

— А ви чого так стараєтесь? — обзивається до прислужника другий виконавець. — Ви що, може, купите будинок? Забирайтесь відціля!

— Дев’яносто тисяч — два! — гукає виконавець.

Обличчя пана Ленцького сіріє.

— Дев'яносто тисяч карбованців… три! — виголошує виконавець і стукає невеликим молотком у зелене сукно.

— Шлангбаум купив, — обзивається якийсь голос в залі.

Пан Ленцький обводить зал невидющим поглядом і тільки тепер помічає свого адвоката.

— A-а, пане адвокате, — мовить він тремтячим голосом, — так не годиться!..

— Що не годиться?

— Не годиться… Так не чесно!.. — повторює обурений пай Ленцький.

— Що не годиться?.. — вже трохи роздратовано перепитує адвокат. — Після сплати іпотечного боргу вам залишиться ще тридцять тисяч карбованців…

— Але ж мені цей будинок коштував сто тисяч карбованців, а міг би бути проданий за сто двадцять тисяч, якби було по-тур-бу-ва-ти-ся!

— Еге ж, — підтверджує прислужник, — будинок вартий тисяч сто двадцять.

— О!.. Чуєте, пане адвокате? — каже Ленцький. — Якби було по-тур-бу-ва-ти-ся…

— Ну, я попросив би вас не ображати мене!.. А то ви слухаєте всяких підозрілих порадників, шахраїв з Пав’яка…

— Ну, це вже пробачте… — відповідає ображений прислужник. — Не кожен той, хто сидів у Пав’яку, неодмінно шахрай. А щодо порад…

— Так, будинок вартий був сто двадцять тисяч! — несподівано втручається новий союзник — добродій з фізіономією пройдисвіта.

Пан Ленцький дивиться на нього скляними очима й не може зрозуміти, що воно робиться. Не попрощавшись з адвокатом, він накладає в залі капелюха і виходить, обурюючись:

— Через цих жидів і адвокатів я втратив не менш як тридцять тисяч… Можна було взяти сто двадцять тисяч…

Старий Шлангбаум також виходить; по дорозі його перехоплює пан Цинадер, той чорнявий красень, вродливішого за якого не бачив пан Ігнац.

— Як це ви отаке діло робите, пане Шлангбаум? — каже чорнявий красень. Той будинок можна було купити за сімдесят одну тисячу. Зараз він більше не вартий…

— Для одного не вартий, для другого вартий; я завжди роблю тільки вигідні справи, — відповідає задуманий Шлангбаум.

Нарешті й Жецький залишає зал, в якому вже починаються інші торги і збирається інша публіка. Пан Ігнац повільно йде сходами вниз і думає: «Отже, будинок купив Шлангбаум, і купив за дев’яносто тисяч, як і казав Клейн. Але ж Шлангбаум — не Вокульський! Стах такої дурниці не зробив би… Ні! І з тією панною Ізабеллою все брехня, балачки…»