Болеслав Прус - Лялька

— Можу купити, чому б ні? — пробурмотів Шлангбаум.

— Але не менш, як за дев’яносто тисяч, — нагадав Вокульський, — причому мусять бути кон-ку-рен-ти, — підкреслив він.

— Чому б ні? Це не мої гроші!.. Якщо хочете їх платити, то будете мати конкурентів… Якби я мав стільки тисяч карбованців, скільки тут, у Варшаві, можна знайти для всякого діла дуже порядних людей, до того ж католиків, то я був би багатший за Ротшільда.

— Отже, будуть пристойні конкуренти, — повторив адвокат. — Прекрасно. Зараз я передам панові Шлангбаумові гроші…

— Це непотрібно, — сказав Шлангбаум.

— А потім ми складемо актика, за яким шановний пан С. Шлангбаум позичково одержує від вельмишановного пана Вокульського дев’яносто тисяч карбованців, яка сума забезпечується новопридбаним будинком. Якщо ж пай С. Шлангбаум до дня 1 січня 1879 року вищезазначеної суми не поверне…

— І не поверну…

— В такому разі куплений ним будинок вельмишановного пана Ленцького переходить у власність шановного пана Вокульського.

— Хоч би й зараз… Я туди й не загляну, — відповів Шлангбаум, махнувши рукою.

— Чудово! — вигукнув адвокат. — Завтра ми матимемо актика, а за тиждень… десять днів і будинок. Тільки коли б ви, шановний пане Станіславе, не втратили на цьому ділі тисяч десять-п’ятнадцять.

— Тільки виграю, — відповів Вокульський і попрощався з адвокатом і Шлаигбаумом.

— Ага, одну хвилинку, — сказав адвокат, проводжаючи Вокульського до передпокою. — Наші графи вирішили увійти членами до спілки, але трохи зменшують паї і вимагають якнайпильнішого контролю.

— Це правильно.

— Особливо обережним став граф Літинський. Не розумію, що з ним сталося…

— Він дає гроші, через те й обережний, поки давав тільки слово, був сміливіший.

— Ні, ні, ні! — перебив його адвокат. — Щось воно не те, і я все це взнаю… Хтось нам напаскудив…

— Не нам, а мені, — усміхнувся Вокульський. — Кінець кінцем мені однаково, і я не сердився б, якби ці панове зовсім не вступали до спілки…

Він ще раз попрощався з адвокатом і поспішив у магазин. Там знайшлося кілька невідкладних справ, які затримали його несподівано довго. В Лазенки він прибув аж о пів на другу.

Прохолода парку не тільки не заспокоїла його, э ще більше збудоражила. Він ішов так швидко, що часом думав: чи не привертав цим уваги прохожих? Тоді він уповільнював крок, відчуваючи, як груди його от-от розірвуться від нетерплячки.

— Мабуть, я вже їх не зустріну!.. — в розпачі повторював він.

Нарешті коло ставка, на тлі зелених клумб, він помітив попелясту накидку панни Ізабелли. Вона стояла на березі в товаристві графині й батька і кидала медяники лебедям, один з яких навіть вийшов із води на своїх бридких лапах

1 став коло ніг панни Ізабелли.

Першим помітив Вокульського пан Томаш.

— Оце так сюрприз! — вигукнув він. — Ви в цей час у Лазенках?..

Вокульський уклонився дамам і з радісним здивуванням помітив рум’янець на лицях панни Ізабелли.

— Я приходжу сюди, коли стомлююсь від роботи… тобто досить часто…

— Шануйте свої сили! — урочисто зауважив пан Томаш і насварився на нього пальцем. — A propos, — додав він півголосом. — Уявіть собі, баронеса Кшешовська за мій будинок уже хоче дати сімдесят тисяч карбованців… Я, напевне, візьму тисяч сто або й сто десять… Чудесна річ ці торги!..

— Я так рідко вас бачу, пане Вокульський, — втрутилась графиня, — що одразу звертаюся до вас в одній справі.

— Я до ваших послуг.

— Прошу вас, пане Вокульський! — казала графиня, з комічною покірливістю складаючи руки. — Пожертвуйте колоду ситцю для моїх сиріток… Бачите, як я навчилась жебрачити?

— Може, ви дозволите, графине, надіслати вам дві колоди?..

— Тільки в тому разі, коли друга колода буде — лляне полотно…

— Ой, тітусю, це вже занадто!.. — сміючись, перебила її панна Ізабелла. — Якщо ви не хочете остаточно розоритись, то втікайте відціля якнайшвидше, — звернулась вона до Вокульського. — Я заберу вас до оранжереї, а папа з тітусею нехай тут відпочинуть…

— Бельцю, а ти не боїшся? — озвалася тітка.

— Ви, тьотю, мабуть, не маєте сумніву, що в товаристві пана Вокульського зі мною нічого поганого не станеться…

Вокульському шугнула в голову кров, на губах графині промайнула ледве помітна усмішка.

Це була одна з тих хвилин, коли природа, стримавши свої могутні сили, немов припиняє свою споконвічну роботу, щоб яскравіше вирізнити щастя істот малих і смертних.

Вітер ледве подихав немов для того, щоб прохолодити пташок, які спали по гніздах, та допомогти летіти комахам на весільний бенкет. Листя на деревах ледве тріпотіло, немов порушувало його не повітря, а тихо сковзаюче сонячне проміння. Подекуди, в вологій гущавині, мінилися барвисті краплі роси, наче відблиски райдуги, що впала з неба.