Болеслав Прус - Лялька

Він вийшов на другий поверх і подзвонив. У квартирі чути було кроки, але відчиняти ніхто не поспішав. Він подзвонив ще раз. Чути було, як у кімнаті ходили й навіть пересували меблі, але знов-таки дверей не відчиняли. Вокульському урвався терпець, і він так шарпнув дзвінок, що мало не зірвав його. Аж тепер хтось підійшов до дверей, неквапно зняв ланцюжка, потім повернув ключа, бурмочучи собі під ніс:

— Мабуть, свої… Єврей би так не дзвонив…

Нарешті двері відчинились, і на порозі з’явився лакей Константій. Побачивши Вокульського, він примружив очі, випнув нижню губу і спитав:

— А це що таке?..

Вокульський догадався, що не користується симпатією у вірного слуги, який був присутній на дуелі.

— Пан барон удома? — спитав він.

— Пан барон лежить хворий і нікого не приймає, а зараз у нього лікар.

Вокульський дістав візитну картку і два карбованці.

— А коли приблизно можна навідати пана барона?

— Не скоро, не скоро… — вже трохи лагідніше відповів Константій. — Бо пан хворіє після дуелі, і лікарі казали йому не сьогодні-завтра їхати в теплі краї або на село.

— Отже, перед від’їздом його не можна побачити?

— Ні, не можна… лікарі заборонили будь-кого приймати. Пан весь у гарячці…

Два картярських столики — один із зламаною ніжкою, а другий весь списаний крейдою, а також канделябри з недогарками воскових свічок свідчили про те, що медичні висновки навряд чи правдиві. Проте Вокульський додав йому ще карбованця й пішов, незадоволений прийомом. «Може, барон, — думав він, — просто не хоче мене бачити? Ха! В такому разі нехай сам розплачується з лихварями і замикається від них на чотири замки…»

Він повернувся додому.

Барон справді збирався поїхати на село і трохи нездужав, але не був хворий. Рана на обличчі гоїлась повільно не тому, що була небезпечна, а тому, що організм барона був дуже розладнаний. Під час візиту Вокульського він був закутаний, як стара баба на морозі, і не лежав у ліжку, а сидів у кріслі, коло нього ж був не лікар, а граф Літииський.

Він якраз скаржився графові на жалюгідний стан свого здоров’я.

— Хай би його чорт узяв, таке паскудне життя. Батько залишив мені в спадщину півмільйона карбованців, а на додачу чотири хвороби, кожна з котрих варта мільйона…

Та й незручно ж без окулярів!.. І от уявіть собі, граф: гроші розійшлися, а хвороби зостались. А я ще сам собі нажив кілька хвороб та трохи боргів, от і виходить: як тільки вдряпнешся шпилькою, так і посилай за нотаріусом та замовляй трупу.

— Те-ек, — озвався граф. — Проте я не думаю, щоб ви в такій ситуації тратились на нотаріусів.

— Власне кажучи, найбільше я витрачаюсь на судових виконавців…

Розповідаючи, барон пильно прислухався до розмови в передпокої, але нічого не міг зрозуміти.

Нарешті почувши, що двері зачинились, грюкнув-засув, забряжчав ланцюжок, він раптом загорлав:

— Константій!..

Через якийсь час увійшов слуга, зовсім не поспішаючи на поклик свого пана.

— Хто там був?.. Певне, Гольдцигер… Я ж тобі казав, щоб ти з цим негідником не заходив ні в які розмови, а хапав за комір і викидав на сходи. Уявіть собі, граф, — звернувся він до Літинського, — цей підлий єврей чіпляється до мене з сфальшованим векселем на чотириста карбованців і має нахабство вимагати, щоб я заплатив!

— Треба подати в суд, те-ек…

— Не буду я подавати! Я не прокурор, і не мій обов’язок ловити шахраїв. До того ж я не хочу бути ініціатором згуби якогось бідолахи, котрий, напевне, тяжко працює ночами, фальшуючи чужі підписи… Я чекаю, поки Гольдцигер подасть в суд, а потім, нікого не обвинувачуючи, заявлю, що підпис не мій.

— А то був не Гольдцигер, — зауважив Константій.

— А хто ж?.. Управитель? Кравець?

— Ні… Оцей пай, — сказав слуга й подав баронові візитну картку. — Він порядний чоловік, але я його вигнав, коли ви так веліли…

— Що?.. — спитав граф, подивившись на картку. — Ви сказали не приймати Вокульського?..

— Так, — підтвердив барон. — Таємна особа, в усякому разі… не для нашого товариства.

Граф Літииський здивовано відкинувся на кріслі.

— Не сподівався я, що ви такої думки про нього…

— Прошу не брати того, що я сказав, у ганебному розумінні, — поспішив пояснити барон. — Вокульський не зробив нічого поганого, а так… невелике свинство, яке можна допустити в торгівлі, але не в товаристві…

Граф з крісла, а Констаитій з порога пильно дивились на Кшешовського.

— От подумайте самі, граф, — говорив далі барон. — Скакового коня я відпродав пані Кшешовській (моїй законній дружині перед богом і людьми) за вісімсот карбованців. Пані Кшешовська на злість мені (не знаю навіть за що!) вирішила неодмінно цього коня продати. А тут і трапився покупець, пан Вокульський, який, скориставшись запальністю жінки, вирішив заробити на коні… двісті карбованців!., бо дав за нього тільки шістсот…