Елізабет Костова: Викрадачі

Кожного дня, о чверть на четверту, я повертався до цього будинку зі школи і ледь тягнув ранець, повний книжок та крихт хліба, бейсбольних м’ячів та кольорових олівців. Відчиняла мені двері мати, зазвичай у синій спідниці та светрі, а згодом інколи в чорному вбранні з високим білим коміром, якщо вона перед тим відвідувала хворих, — літня жінка, замкнена в собі, завжди готова спокутувати гріхи. Я був буркотливим хлопцем, малюком з поганою статурою та постійним відчуттям того, що життя розчаровує мене: воно було зовсім на таким, яким обіцяло бути. Вона ж була суворою матір’ю — суворою, з прямою поставою, бадьорою, дбайливою. Коли вона побачила, що у мене виявився хист малювати й ліпити (а я тоді був ще зовсім малим), то почала заохочувати мене, спокійно й упевнено, день за днем, ніколи надмірно не хвалила, але й ніколи не дозволяла мені сумніватися в успіху моїх зусиль. Неможливо уявити, щоб ми відрізнялися один від одного ще більше, ніж це було, гадаю, з тієї хвилини, як я народився, і ми любили один одного до нестями.

Дивно — хоча моя мати померла доволі молодою, а може, саме тому, я в середньому віці побачив, що стаю все більше схожим на неї. Багато років я залишався не те щоб самотнім — скоріше, неодруженим, хоча врешті виправив це становище. Усі жінки, кого я любив, нагадують (або нагадували) мене самого в дитинстві: примхливі, вперті, цікаві. Поряд з ними я потроху ставав таким, як моя матуся. Моя дружина — не виняток із загального правила, проте ми пасуємо один до одного.

Частково у відповідь моїй дружині та жінкам, яких я кохав колись, а частково, без сумніву, відповідно до моєї професії, яка щоденно показує мені зворотній бік розуму (безсилля усталених стереотипів, притаманні розуму примхи), я переглянув своє дитяче ставлення до життя, і тепер намагаюсь сприймати його тільки доброзичливо. Кілька років тому ми з життям заприятелювали. Це не та зворушлива дружба, про яку я палко мріяв хлопчиком, це приязне замирення, втіха від того, що я кожного вечора повертаюсь до своєї оселі на Калорама-роуд. [10] Калорама — престижний район неподалік Білого дому й так званого «Посольського ряду», де міститься більшість іноземних дипломатичних представництв. Час від часу трапляється така мить — наприклад, коли я чищу помаранч і несу його з кухні до столу, — що я відчуваю майже болісне задоволення, може, просто від його свіжого кольору.

Цього я зміг досягти, лише ставши дорослим. Вважається, що діти радіють з дрібничок, але насправді я пам’ятаю, як малюком мріяв лише про великі речі, а пізніше ці мрії звужувалися до чогось одного, тоді до іншого, аж поки всі мої мрії не зосередилися на біології та хімії, а метою став медичний факультет. Нарешті мене цілком поглинули найменші явища життя: нейрони, спіралі, безупинне обертання атомів. Я вперше навчився малювати дійсно добре в біологічних лабораторіях — саме такі крихітні форми й тіні, а зовсім не великі речі, як гори або люди, чи вази з фруктами.

Якщо я тепер і мрію про щось велике, то лише заради моїх пацієнтів: нехай вони нарешті відчують звичайну радість від кухні й помаранчів, від того, що можуть задерти ноги вгору перед телевізором і дивитись документальний фільм. Уявляю для них навіть ще більші втіхи: нехай вони не втрачають роботу, повертаються здоровими до своїх родин і бачать реальні речі в кімнаті замість жахливої панорами привидів. Для себе ж я навчився мріяти про дрібниці: про листя, про новий пензель, про м’якоть помаранча, про прекрасні риси моєї дружини, про іскорки в куточках її очей, про те, як лампа в нашій вітальні висвітлює м’якеньке волоссячко на її руках, коли дружина сидить і читає.

Я казав, що в дитинстві був далекий від лікарського товариства, проте не так уже й дивно, мабуть, що я обрав своєю професією саме психіатрію. Мої мати й батько були далекими від науки, але їх особиста дисциплінованість і звичка до порядку передалися мені з ранковою вівсянкою й чистими шкарпетками, з тим, як вони піклувалися про свою єдину дитину. Це стало мені у великій пригоді, коли я долав суворість біології в коледжі, пізніше — ще більшу суворість навчання на медичному факультеті, rigor mortis[11] Трупне задубіння (англ.). безсонних ночей, коли я тільки вчив та запам’ятовував, учив та запам’ятовував, а ще пізніше — дещо легші безсонні ночі, коли я чергував у лікарні й мусив бути спритним.

Мріяв я і про те, щоб стати художником, але коли настав час обирати собі постійне заняття в житті, я обрав медицину, й від початку знав, що це буде саме психіатрія, тому що в ній, на моє переконання, поєднуються вміння лікувати та найголовніша наука — знання життя. Якщо вже розповідати все до кінця, то після закінчення коледжу я подав заяви й на факультети мистецтв і був дуже задоволений, що мене прийняли відразу до двох, досить добрих. Тепер мені хотілося б сказати, буцімто вибір дався ціною великих страждань, а художник у мені збунтувався проти медицини. Насправді ж я відчував, що як живописець не принесу суспільству великої користі, а в душі побоювався тієї непевності й постійної боротьби за шматок хліба, що невідривно пов’язані зі способом життя митця. А психіатрія — то прямий шлях служіння стражденному людству, й вона не заважатиме мені малювати задля власної втіхи; досить з мене, вирішив я, й усвідомлення того, що я дійсно міг би стати професійним художником.