Елізабет Костова: Викрадачі

— І скільки цьому хлопцеві років?

— Ще молодий… ну, сорок три, але, як на мене тепер, це ж зовсім небагато, розумієш? — Я зрозумів і засміявся. Два роки тому, коли нам виповнилося по п’ятдесят, це нас обох приголомшило. Ми захистилися від цього, влаштувавши бенкет для кількох друзів, що почувалися так само.

— При ньому було ще декілька речей: зошит для ескізів та купка старих листів. Він не дозволяє навіть доторкнутися до них.

— То чого ти, власне, хочеш від мене? Що мені з ним робити? — Тут я помітив, що спираюся на стіл, аби перепочити. Довгий ранок уже скінчився, а я зголоднів.

— Просто візьми його до себе, — попросив Джон.

Утім, у нашій професії звичка до обережності стає другою натурою.

— Чому ж? Ти що, хочеш додати мені клопоту?

— Ой, облиш! — за його тоном я зрозумів, що Джон посміхається. — Я ніколи не чув, щоб ти — та відмовив хворому, докторе Сумлінний, а цей хворий вартий твоєї уваги.

— Бо я сам малюю?

Він вагався одну мить.

— Так, як на те пішло. Я не вдаватиму, буцімто розумію митців, але гадаю, що ти із цим хлопцем порозумієшся. Казав же тобі, що він не дуже говіркий, а коли я так кажу, це означає, що я з нього витяг не більше трьох речень. Гадаю, в нього починається депресія, попри всі ліки, які ми йому призначили. Окрім того, він виявляє ознаки гніву, почалися напади збудження. Він мене непокоїть.

Я пильно придивлявся до дерева, до смарагдової галявинки, до розкиданих усюди градинок, які вже потроху танули, і знов до дерева. Якщо дивитися з вікна, це дерево було видно трохи лівіше від центру, і похмурість того дня надала його блідо-рожевим і білим брунькам яскравості, якої бракувало, коли сяяло сонце.

— І що ви йому призначили?

Джон прочитав увесь список: один нормотимічний препарат, [5] Такий, що нормалізує настрій людини. один седативний, [6] Такий, що заспокоює. ще один — антидепресант, усі у великих дозах. Я взяв зі столу ручку й блокнот.

— Діагноз?

Джон назвав діагноз, і я не здивувався.

— На наше щастя, він підписав дозвіл на вільну інформацію [7] Тобто не наполягав на суворому дотриманні лікарської таємниці. — ще коли розмовляв, у відділенні невідкладної допомоги. Ми також отримали нещодавно копію його медичної картки від психіатра з Північної Кароліни, до якого він звертався близько двох років тому. То був, напевно, останній раз, коли він звертався взагалі до будь-кого.

— У нього сильні ознаки тривоги?

— Розумієш, він не хоче про це говорити, однак ознаки є. І, згідно з карткою, він уже не вперше приймає курс медикаментозного лікування. Навіть коли його сюди привезли, в кишені піджака у нього була пляшечка клонопіну, [8] Клонопін (клоназепам) — заспокоюючий лікарський засіб. якій вже два роки. Гадаю, великої користі йому з того не було, тому що це потрібно приймати вкупі з нормотимічним препаратом. Нарешті нам вдалося розшукати в Північній Кароліні його дружину — колишню, якщо бути точним, — і вона розповіла трохи більше про те, як він лікувався раніше.

— Схильний до суїциду?

— Можливо. Важко робити остаточні висновки, бо він же не хоче розмовляти. Тут він жодної спроби не зробив. Скоріше, він розлючений. Усе одно, що ведмідь, якого замкнули в клітці, до того ж ведмідь мовчазний. Проте, з огляду на обставини, за яких він до нас потрапив, я не хочу отак узяти та й виписати його. Необхідно, щоб він десь побув під наглядом, хтось повинен з’ясувати, що з ним насправді, до того ж потрібно дуже ретельно підібрати дози препаратів. Він добровільно погодився на лікування, так що я впевнений: з його боку заперечень не буде. У нас йому не подобається.

— То ти гадаєш, я зможу його розговорити? — То був наш старий жарт, і Джон залюбки відгукнувся.

— Марлоу, в тебе й каміння почне розмовляти.

— Дякую за комплімент. А ще більше дякую за те, що ти зіпсував мені обідню перерву. Медичне страхування в нього є?

— Є начебто. Цим займається наш соціальний працівник.

— Ну, гаразд. Нехай його привозять до «Ґолденґров». Завтра о другій, з медичними документами. Я його зареєструю.

Я поклав слухавку й постояв, гадаючи, чи зможу викроїти п’ять хвилин на малювання ескізів, поки їстиму — я люблю так робити, коли графік прийому хворих дуже напружений. Зараз у мене були призначені пацієнти о пів на другу, на другу, на третю, на четверту, а о п’ятій — збори. А завтра на мене чекає десятигодинний робочий день у «Ґолденґров», приватному реабілітаційному центрі, де я працював уже дванадцять років. Зараз же мені були потрібні суп, салат та олівець у пальцях на декілька хвилин.