Елізабет Костова: Викрадачі

Галина Пагутяк

За околицею села — галявина, де розпалюють багаття, чорне коло посеред розталого снігу. Поруч із цим колом уже не один місяць лежить кошик, під дощем та снігом він вицвів мало не до кольору попелу. Лави, на яких зазвичай туляться один до одного старі чоловіки, зігріваючи руки. Проте зараз навіть для цього надто холодно, надто близько вечірні сутінки, надто похмуре небо. Це вам не Париж. Повітря пахтить димом та вечірнім небом. Далеко за лісом безсило котиться вниз бурштинова скалка — ось-ось упаде ніч. Темрява спускається так швидко, що у віконці найближчої до покинутого й згаслого багаття хати хтось уже засвітив лампу. Зараз січень чи лютий — а може, й суворий березень — 1895 року: рік буде помічений у куточку, на тлі тіней, чіткими чорними цифрами. На шиферних дахах у селі ще залишилися плями снігу, який тане, сповзає й купами падає на землю. Деякі вузькі вулички з обох боків оточені огорожами хатин, інші ж відкриті одним боком на лани й багнюку городів. Двері в хатах скрізь зачинені, з коминів лине дух куховарства.

І серед усієї цієї порожнечі рухається єдина жива істота, жінка в теплій дорожній одежі, яка прямує вузькою вуличкою до віддаленої купи домівок. Там теж хтось запалює лампу, нахилившись до вогнища, людська постать ледь бовваніє поза далеким віконцем. Жінка, що йде вуличкою, тримається гордовито, та й одягнена вона не в подертий фартух, взута не в дерев’яні черевики — сабо, що їх зазвичай носять селяни. На темно-синьому тлі снігу вирізняються її манто та довгі спідниці. Тепла шапка, облямована хутром, затуляє все обличчя, окрім білої смужки щоки. На прузі її сукні — геометричний візерунок ніжно-блакитного кольору. Жінка віддаляється, а в руках у неї згорточок, щось щільно закутане, немов для захисту від холоду. Дерева, оточивши дорогу, простягають до неба закляклі гілки. На лавці перед останньою на вулиці хатою хтось залишив червону тканину — може, хустку, а може, невеличку скатертину, — і це єдина яскрава цяточка. Жінка чимдуж прямує далі й далі від центру села, затуляючи свій згорточок ліктями, долонями в рукавичках. Її чобітки клацають по льоду, який ще трапляється на дорозі. Темрява густішає, й у цій темряві ледь помітна пара, що йде від дихання жінки. Вона запинається щільніше, вона захищає свою ношу, вона поспішає. Чи то залишає село, чи квапиться дістатися однієї з останніх хатин на цій вуличці?

Невідомо це й єдиному спостерігачеві, та йому і байдуже. Більшу частину того дня він працював: наносив мазками огорожі й стіни будинків на вулиці, вимальовував уперті дерева, вимірював очима дорогу, вичікуючи останні десять хвилин перед заходом зимового сонця. Жінка з’явилася тут раптово, проте він і її змалював на полотні — швидко, не минаючи подробиць її вбрання, вже в напівтемряві вимальовуючи пензлем контур її шапки й те, як вона нахиляється вперед, щоб зігрітися, а чи ховаючи свій згорточок. Гарна несподіванка, хто б вона не була! Це якраз те, чого йому бракувало — саме той рух, якого він потребував, аби заповнити центральний відтинок вулички, вкритий віспинами потемнілого снігу. Художник давно вже пішов звідти й працює тепер тільки вдома: він уже старий, у нього болять руки й ноги, якщо малює на морозі більше п’ятнадцяти хвилин, — тобто тепер він може лише уявляти, як вона важко дихає, як переступає по дорозі, як хрупотить сніг під гострими підборами її чобіт. Він уже старий, хворий, але на хвилину йому хочеться, щоб вона обернулася та подивилася йому в очі. Він уявляє, що волосся в неї довге й чорняве, губи кармінові, а очі — великі й стомлені.