Елізабет Костова - Викрадачі

— Добридень! Будьте ласкаві, чи не допоможете мені знайти картину, яка називається «Леда»?

Жінка поглянула на мене й посміхнулася. Вона за віком могла бути бабусею своєї молодшої колеги, а очі в неї були блакитні, вицвілі майже до прозорості. На її значку було написано: «МІРІАМ».

— З приємністю, — відповіла вона.

Молодша жінка посунулася ближче до неї і спостерігала, як та щось шукає на моніторі комп’ютера.

— Натисніть «За назвою», — підказала вона.

— О, я вже майже знайшла її, — Міріам важко зітхнула, немов із самого початку знала, що всі її зусилля виявляться марними.

— Та ну, ви ж її знайшли якраз, — наполягала дівчина, але їй прийшлося власноруч двічі натиснути на клавішу, перш ніж Міріам посміхнулась.

— Ах, «Леда»! Її написав Жільбер Тома, француз. [21] Вигаданий художник. Ви знайдете її в залах дев’ятнадцятого століття, відразу перед імпресіоністами.

Дівчина вперше поглянула на мене.

— Це та сама картина, на яку минулого місяця вчинив напад той тип. Про неї тепер запитує сила-силенна людей. Тобто… — Вона замовкла й поправила чорне як воронове крило пасмо волосся, що вибилося із зачіски. Тоді я тільки второпав, що волосся в неї пофарбоване чорним, аби виглядало немов вирізьбленим, азіатським, хоча обрамовувало воно бліде личко й зеленаві очі. — Ну, не те щоб сила-силенна, але декілька відвідувачів справді забажали її побачити.

Тут я відчув, що пильно дивлюся на неї і несподівано хвилююсь. Вона стояла за столом, погляд у неї був проникливий, тіло під щільно застібнутою на блискавку курткою — струнке й гнучке. Поміж курткою та чорною спідницею можна було помітити тоненьку смужку шкіри — можливо, найбільше оголення шкіри живота, дозволене співробітникам у цій галереї, де повно жінок і чоловіків, оголених з голови до п’ят, усміхнувся я подумки. Можливо, вона студентка якогось мистецького навчального закладу і працює тут у вільний час, щоб заробити гроші на навчання, можливо, талановита граверка або дизайнер ювелірних прикрас, судячи з блідих рук і довгих пальців. Я уявив, як вона сидить тут годинами за столом, а під дуже короткою спідницею немає будь-якої білизни. Вона ще була майже дитиною. Я відвів погляд. Вона дійсно ще дитина, і я їй не пасую, зрозуміло — такий собі підстаркуватий Казанова.

— Я була приголомшена, коли почула про це, — Міріам похитала головою. — Проте я не знала, що йдеться саме про цю картину.

— Що ж, — промовив я, — я теж читав про цей випадок. Дивно, що хтось може накинутися на картину, хіба ні?

— Хтозна, — дівчина терла рукою краєчок столу; на великому пальці в неї була широка срібна каблучка. — Тут у нас вистачає божевільних.

— Саллі! — ледь чутно, з докором, промовила старша жінка.

— Вистачає, вистачає, — наполягала на своєму дівчина.

Вона дивилась мені прямо в обличчя, немовби заохочувала зробитися одним з тих божевільних, яких вона щойно згадувала. Я мріяв: а може, я їй сподобався, може, вона чекає, аби я запросив її на філіжанку кави та розпочав обережні залицяння, під час яких вона скаже щось подібне до своєї фрази «Тут у нас вистачає божевільних»? Мені згадався образ жінки на малюнках Роберта Олівера — вона була теж молодою, але та взагалі ніколи не постаріє: на її обличчі було написане глибоке розуміння й знання життя.

— Той, хто вчинив напад на картину, здається, все розповів у поліції, коли його заарештували, — обережно зауважив я. — Тож можливо, він не такий і божевільний?

Погляд дівчини залишався важким, суворим.

— А хто ж, крім божевільного, захоче пошкодити витвір мистецтва? Охоронець мені потім розповідав, що картину ледве вдалося захистити.

— Дякую, — сказав я, відразу перетворившись на чемного літнього чоловіка зі схемою музею в руці.

Міріам взяла на хвилиночку схему й синіми чорнилами обвела кружальце, позначаючи потрібну мені залу. Саллі вже відсунулась подалі, це тільки я тремтів від хвилювання.

Але в моєму розпорядженні була ще вся друга половина дня. Відчуваючи легкість, я піднявся сходами й опинився у велетенській мармуровій ротонді нагорі; кілька хвилин я блукав серед її блискучих строкатих колон, зупинився в центрі й затамував подих.

І тут трапилась дивна річ, яка ще повторюватиметься не один раз: я замислився, чи не зупинявся тут і Роберт, я відчував його присутність, а може, просто намагався відгадати, якими мали бути його почуття — саме тут, де він проходив незадовго до мене. Чи знав він уже тоді, що накинеться з ножем на картину, чи знав, на яку саме картину? Якщо знав, то міг квапливо проминути всі принади ротонди, стискаючи в кишені ніж. А якщо він не планував цього заздалегідь, якщо його підштовхнуло щось, коли він опинився перед картиною — у такому випадку він міг також блукати поміж стовбурів цього мармурового лісу, так вчинила б кожна людина, якій не чужі чутливість до того, що її оточує, й любов до традиційних форм мистецтва.