Елізабет Костова - Викрадачі

Спершу я не мав наміру виносити листи за межі «Ґолденґров», але наприкінці дня поклав їх до своєї валізки. У суботу вранці я зателефонував своїй подрузі Зої — вона викладає французьку літературу в Джорджтаунському університеті. Зоя була однією з тих жінок, яким я призначав побачення, коли вперше опинився у Вашингтоні багато років тому, й ми дотепер залишилися добрими друзями, особливо після того, як сильні почуття вгамувалися, і я більше не сумував через те, що вона поклала край нашим близьким стосункам. Коли я час від часу запрошую її до театру або на концерт, мені дуже приємно в її товаристві; здається, що й вона відчуває те саме стосовно мене.

Вона відповіла вже після другого дзвінка телефону.

— Це ти, Марлоу? — Як завжди, тон був діловим, але в голосі відчувалися нотки приязні. — Як чудово, що ти зателефонував. Минулого тижня я згадувала тебе.

— Чому ж ти мені тоді не зателефонувала? — спитав я.

— У мене ж дипломники, — пояснила вона. — Я взагалі нікому не дзвоню останнім часом.

— Якщо так, то вибачаю, — сказав я насмішкувато, бо між нами так прийнято. — Радий, що ти закінчила з тими дипломами, тому що в мене є для тебе, начебто, робота.

— Ой, годі, Марлоу! — Було чути, що вона, розмовляючи зі мною, водночас порається в кухні, а кухня в неї, мабуть, збереглася ще з часів війни за незалежність, за розміром вона не більша за шафу в моєму передпокої. — Марлоу, мені не потрібна будь-яка робота, я пишу книгу, і тобі це відомо, якщо за останні три роки ти приділяв мені хоч трішечки уваги.

— Мені це відомо, люба, — підтвердив я, — але в мене є дещо таке, що тобі сподобається, якраз із твоєї улюбленої епохи… наскільки я розумію… я прошу, аби ти подивилася на це. Завітай до мене сьогодні вдень, я запрошу тебе на обід до ресторану.

— Значить, для тебе це дуже важливо, — вирішила вона. — На обід у мене не вистачить часу, але о п’ятій я завітаю до тебе, а після цього мені потрібно бути на Дюпон-серкл. [17] Престижний житловий масив неподалік Калорами.

— Ага, то в тебе призначено побачення, — промовив я ствердно. Я навіть відчув якусь прикрість, згадавши, що сам уже дуже давно не ходив на побачення. Як багато часу спливло повз мене, а я й не помітив!

— Ще б пак! — відгукнулася Зоя.

Ми з нею сиділи в моїй вітальні й розгортали листи, які Роберт завжди носив із собою, навіть під час нападу, вчиненого в музеї. Зоїна кава потроху вистигала, а вона навіть ще не зробила жодного ковтка. З того часу, як я бачив її востаннє, вона трохи постарішала — смаглява шкіра зів’яла, а волосся виглядало надто сухим. Але очі в неї залишалися веселими та яскравими, якими були завжди, а я згадав, що постарів для неї теж.

— Звідки ти взяв ці листи? — запитала вона.

— Мені їх прислала кузина.

— Кузина-француженка? — Вона поглянула на мене з недовірою. — У тебе що, є французьке коріння, про яке я нічого не чула?

— Не зовсім так, — а треба ж було це продумати ретельніше! — Здається, вона побачила їх у антикварній крамниці, а може, десь іще — ну, й вирішила, що вони можуть мене зацікавити, тому що я люблю історію.

Зоя тим часом пробігала очима по рядках першого листа, вдивляючись у текст і обережно розгладжуючи аркуш.

— Вони всі написані між 1877 і 1879 роками?

— Не знаю. Я ще не всі розібрав. Боявся, бо вони такі крихкі, до того ж я небагато зрозумів з тих, які продивився.

Вона розкрила наступного листа.

— Мені знадобиться певний час, аби прочитати їх як слід; треба ж почерк розібрати, проте мені здається, це листи від якоїсь жінки до її дядька та його відповіді на них, як ти й сам здогадався. У деяких іде мова про живопис і малювання. Може, саме тому твоя кузина й вирішила, що це може тебе зацікавити?

— Напевно, так, — я стримував себе, щоб не зазирати через її плече.

— Давай-но я візьму із собою один з тих, що у кращому стані, й перекладу для тебе. Ти маєш рацію, це може тебе розважити. Але навряд чи я зможу перекласти їх усі — розумієш, це займе чимало часу, а мені конче потрібно повернутися до своєї книги.

— Якщо казати брутально, я тобі щедро заплачу.

— Он як! — Вона замислилась над моєю пропозицією. — Що ж, змушена визнати, це було б непогано. Дозволь, я спершу все ж спробую перекласти один чи два з них.

Ми обговорили її гонорар, і я щиро їй подякував.

— Тільки переклади їх усі, — попросив я. — Будь ласка. Надсилай мені переклади не електронною поштою, а звичайною. Можеш кожного разу надсилати два листи, у тій послідовності, в якій перекладатимеш. — Я не знав, як пояснити їй, що хочу мати саме листи, справжні листи — тому й не намагався пояснювати. — І якщо тобі для перекладу не потрібні саме оригінали, ходімо на ріг вулиці й зробимо з них фотокопії — про всяк випадок. Фотокопії ти візьмеш із собою. Є в тебе час на це?