Елізабет Костова - Викрадачі

— Ти завжди був обачним, Марлоу, — сказала вона. — Нічого з ними не трапиться, а втім, твоя пропозиція розумна. Давай спершу я вип’ю свою каву й розповім тобі в подробицях про свою affaire de coeur . [18] Сердечна справа, роман (фр.).

— А про мої послухати не хочеш?

— Звичайно, хочу, але тобі немає чого розповідати.

— Так, — погодився я. — Починай тоді ти.

Ми розпрощалися біля крамниці канцелярського приладдя: вона взяла хрусткі фотокопії, а я свої листи — точніше, Робертові, — потому я повернувся додому й подумав, що непогано було б підсмажити собі грінки, випити півпляшки вина та й піти самому в кіно.

Я розклав листи на журнальному столику, потім згорнув їх по заяложених складках і вклав знову в конверт, акуратно, аби вони не терлися один об одний своїми ламкими краями. Подумалося про ті руки, які торкалися їх — колись у давнину, ніжні жіночі руки й руки чоловіка (він мав бути старшим за віком, звичайно, якщо він дійсно був її дядьком). Тоді згадав руки Роберта, великі, засмаглі й доволі спрацьовані. Невеличкі допитливі руки Зої. Та мої власні.

Я підійшов до вікна вітальні, звідки відкривався мій улюблений вид на вулицю, з мереживом переплетених гілок, які затіняли її протягом десятиріч, ще задовго до того, як я тут оселився, з брунатними кам’яними ґанками будинків на протилежному боці, з розкішно різьбленими огорожами й балконами — ці будинки спорудили в 1880-ті роки. Після багатьох днів дощу сьогоднішній вечір був золотавим; персикові дерева щойно відцвіли й тепер укрилися пишним зеленим листям. Я відкинув думку про кіно. У такий чудовий вечір гарно посидіти вдома, у спокої. Якраз я працював (із фотографії) над портретом мого батька, — щоб надіслати йому до дня народження. Можливо, вдасться ще попрацювати. Я поставив свою улюблену скрипкову сонату Франка й пішов на кухню за чашкою супу.

Останнього разу я відвідував Національну художню галерею, як це не прикро визнавати, вже понад рік тому. Сходинками стрибали школярі, вони так і юрмилися навкруг мене в своїх одноманітних формених костюмчиках — мабуть, з якоїсь католицької школи або з такої державної, де потрібно носити плісировану темно-синю форму чи невиразну шотландку: спроба відновити якусь подобу давно втраченого порядку. Обличчя в дітлахів сяяли; у хлопчиків здебільшого надто короткі зачіски, дехто з маленьких дівчаток прикрашав косички пластиковими кульками, а колір шкіри в них був свіжим і найрізноманітнішим — від біленького або вкритого ластовинням яскраво-рожевого до абсолютно чорного. На мить мені подумалося: «Демократія» . То було давнє романтичне почуття, ще з уроків суспільствознавства у початковій школі в Коннектикуті, коли я читав про Джорджа Вашингтона Карвера [19] Карвер, Джордж Вашингтон (1864? — 1943) — відомий у США ботанік і селекціонер, за походженням афроамериканець, син раба з Міссурі. й Лінкольна, про тих, хто мріяв, аби Америка належала всім американцям. І ось разом з дітлахами я підіймаюсь величними сходами в музей, вхід до якого безкоштовний і, принаймні теоретично, відкритий будь-кому, хто тільки забажає. Там усі ці діти можуть спілкуватися один з одним, зі мною, з картинами — жодного обмеження.

Потім казкова ідилія розвіялася: дівчата й хлоп’ята штовхали одне одного, чіпляли комусь на волосся жувальні гумки, вчителі ж намагалися приборкати їх самими тільки лагідними словами. А ще мені було відомо: більшість жителів столиці ніколи не вибереться до цього музею, та й далеко не всім тут радітимуть. Я затримався й пропустив малюків поперед себе, оскільки було запізно пропихатися крізь їхній натовп, притискаючи їх до дверей. Цей маневр дав мені також змогу підставити обличчя теплим весняним променям сонця, яке повільно котилося на захід; я також із задоволенням подивився на вкриту зеленню Еспланаду. [20] Відтинок музейно-паркової зони у м. Вашингтон, між Капітолієм та меморіалом Лінкольна. Створювався за зразками Парижа й Версаля. Мій пацієнт, призначений на третю годину (примежовий розлад особистості, довгі вагання), скасував попередню домовленість, а після нього ніхто не був записаний, що трапляється дуже нечасто. І я вирішив піти з лікарні прямо до музею, почуваючи себе вільним, як птах. Сьогодні мені взагалі не потрібно більше працювати!

За столом інформаційно-довідкової служби поважно сиділи дві жінки: одна молоденька, з шапкою густого чорнявого волосся, друга — пенсіонерка, яка працювала, напевно, волонтером; у неї було нездорове обличчя, накрите піною посивілих кучерів. Саме до неї я й вирішив звернутися із запитанням.