Анна Хома: Лемберг. Під знаменами сонця

Вибач, Ядвіго, але на ксьондза в мене немає часу і бажання. Занадто довго треба буде йому все це пояснювати. Я намагатимусь хоча б у цьому вас оберегти… Ти завжди хотіла, щоб усе було згідно з правилами, і я знову тебе підвів, вибач… Тільки не плач…»

Янек розплющив очі. Усі папери залишилися в руках поліції. Тому цей уривок зі щоденника Михайла Добрянського, а в усі наступні по тому роки — польського шляхтича герба Сас Анджея Губицького, він, так виглядало, вивчив напам’ять…

Сонце пішло на спочинок. День мого народження завершився. Буде ще багато днів, якщо пощастить, але такого, як цей день, уже не буде…

Полтва текла поміж двох берегів, як завжди спокійно і тихо. Дерева уздовж неї вже торкнули осінні барви. Я підійшов до парканчика на площі Голуховського [195] Площа Голуховського — площа Торгова. й сперся на нього.

День тільки починався, молочники, пекарі і вугільники розвозили свій товар, власники яток, крамниць та бюр відчиняли двері, а ми зупинилися над Полтвою.

Бо день тільки зачинався, і навряд чи директор поліції приходить на службу так рано. Хоча… ще була можливість не потрапити до нього на прийом. Якби ми тільки захотіли…

— Як думаєш, через сто років багато тут всього зміниться? — прозвучало за моєю спиною.

Хто знає…

— А я думаю, що основне залишиться незмінним: річка так само буде текти, коні, люди, карети так само будуть снувати цими вулицями, може, мода поміняється, може, на місці, де ми зараз стоїмо, щось побудують… щось грандіозне і величне…

Над руслом Полтви? Навряд чи…

— А може, усе так зміниться, що якби ми зараз опинилися там, у майбутньому, ми б не повірили своїм очам. Як гадаєш?

Може, й так…

— Ясно, ти сьогодні на довгі розмови не налаштований. І на короткі, бачу, теж…

Я повернувся до нього.

— Історія наших батьків не змінює того факту, що ти мало не загинув через мене. Ти можеш ставитися до цього так, наче нічого не трапилося. Але якщо маєш щось висказати мені, то кажи вже. Усе, що думаєш. Тобі ж буде легше…

Він опустив очі і переступив з ноги на ногу.

Холод осіннього ранку і волога від води вже проникли під одяг, але той холод, від якого мерзло моє серце, був іншого ґатунку.

— Ну, подумай сам, мій невгамовний друже, — він підвів голову, і я вперше побачив у його очах нуртуючу там злість. Сам напросився. — За п’ятнадцять тисяч гульденів, які мій опікун обіцяв адвокату Полянському за мою голову, невже той не знайшов би виконавців? Знайшов би в будь-якому разі. Невже Фонсьо не дав би кілька крейцерів своїм підопічним і невже вони відмовилися б? Ніколи в житті…

Хочеш чесно? Мені несказанно пощастило, що саме ти трапився на моєму шляху, що вони обрали тебе, а не, наприклад, Францішека, який ні секунди не вагався б… Що їм закортіло, щоб ти взяв на себе цей гріх, хоча вже тоді вони розуміли, що підстраховка не зашкодить. Вони вже тоді тобі не довіряли.

Якби ти відмовився або злякався, я б уже третій місяць лежав у труні з перерізаним горлом. Пам’ятаю, як вони говорили про тебе, що коли ти прийдеш, то панькатися зі мною не будеш, що це вони ще добрі зі мною, ти таким добрим не будеш, що в мене ще є шанс вимолити своє спасіння, бо коли прийдеш ти — шансів не зостанеться. Пам’ятаю, як почув твої кроки та їхній регіт і подумав: ось і все, ти прийшов! Пам’ятаю, як вони приставили того твого ножа мені до горла. Я рахував секунди, я молився, щоб вони не передумали, бо… — він покусав губу… — бо дуже вже хотілося, просто нестерпно хотілося зупинити це пекло, але вони зналися на тортурах і не давали мені такої можливості…

Зате потім, коли один головоріз закричав, за хвилю другий, а ще за хвилю все стихло, і мені перерізали пута на руках і ногах, я подумав, що, мабуть, потрапив до раю. А ти мав щось схоже з отим бронзовим янголом, що стоїть зараз за твоєю спиною і, здається, проколює списом сатану. Ні, він, звичайно, не такий похмурий, як ти, але певна схожість є…

Але тобі обов’язково треба ось тут, на холоді, з’ясовувати наші стосунки?! У вас що, немає якихось тепліших місцинок для розмови?!

Я подумав про гарячу каву з молоком. І про затишний сніданковий покій пані Рудольфової в садку на Маєрівській [196] Вулиця Маєрівська (на той час перейменована на вулицю Третього Травня) — вулиця Січових Стрільців. , чи як там зараз називають цю вулицю? Що ж, директор поліції почекає. Якщо ми, звісно, вирішимо скористатися його сердечним запрошенням…