Array Сборник - Історія України очима письменників

Тітіра знайшла землянку, де жила найстарша з жінок роду, столітня Ковиха. Причинна промурмотіла закляття й заповзла до смердючої нори, що правила за передпокій.

Ковиха виглянула з дальної ями. Беззубий рот старої дрібно рухався, у руці вона тримала ступку, у якій перетирала собі їжу Кам'яна ступка – важка, кутаста – у вправній руці могла наробити лиха.

– У дурний день дурні гості, – прошамкотіла Ковиха. – Шаміль-шаміль, неси з хати сіль!

– Гай-гай! Повітря нечисте, папороть кисне… Здохла матка, здохли бджілки, – проспівала Тітіра.

– Геть, чорнорота! – обсаджені гноячками очі Ковихи несподівано спалахнули злісним вогнем. – Сама здохни, здохни!

– Здохла матка, здохли бджілки, – вела своє причинна. – Здохли лісові кобилки.

– Згинь! – сичала крізь зів'ялі губи стара, повертаючи ступку так, щоб вдарити найгострішим з її кутів.

– Скажи їм: не плачьте, свіжі матки вилетіли з дупла.

Ковиха припинила сичати, зупинилась і прислухалась.

– Скажи, скажи їм: стара матка висохла, а ви не плачте, не плачте. Смертичка схоче, а на свіже не перескоче. Не плачте, – Тітіра залишила землянку так само раптово, як і з'явилась у ній.

– Джуй! Джуй! – облавники заохочували псів тими ж вигуками, що й їхні далекі предки у пралісах за шість тисяч років до того спекотного дня. Чомусь зі всіх винайдених людьми слів найдовше зберігаються ті, що спонукають до дії.

Облавники поспішали. Вони передбачали наздогнати втікачок у смузі вологих долинних дубрав, що відокремлювала населені Білим Племенем пагорби від передгірних карпатських кряжів. Підніжжя тих кряжів вкривали темні букові ліси зі щільним лісостаном та безкраїми колючими чагарниками. Крім того, що гірські хащі вважалися непролазними, переслідувачі збіглих дів ще й побоювались ворожих засідок. Вої верховинних племен славилися своїми хитрими пастками та вмінням робити засідки. Тому вирішили: конче треба зловити дів, доки ті не добігли до чагарників.

У перші ранкові години ловцям біглося зручно. Легко озброєні молоді куничі не відставали від мисливських псів вовчої породи – сірих, мовчазних, невтомних. Пси відразу знайшли слід, що вів на південний захід. Облавників трохи збентежило те, що за всіма слідовими знаками дів бігло троє, а не четверо. Але цю обставину вирішили тимчасово забути. Тим більше, що серед трьох мчала до скель найважливіша – як сказав їм вночі Дорош – втікачка. Онука Горана. Знатна туриця зі старого боярського роду. А ще з нею бігла її сука Навка. Рудий смух залишився на тернових колючках.

На початку ловів переслідуваних від переслідувачів відділяло більш як півночі борзого бігу. Але вже над полудень досвідчені мисливці помітили, що відстань скорочується. Підмаренники й тонконіг-трава, прим'яті підошвами втікачок, не встигали розправитись, у стривожених заростях глоду доживав запах людського поту. Хоча сонце пекло нещадно і втома лягала на м'язи, мисливці піддали ходу.

Невдовзі куничі звузили облавну лінію, розділилися на дві групи. Одна почала обходити збіглих дів зліва, друга – справа. І лише пси трималися центральної позиції. І в західних лісах Біле Плем'я не полишало звичаїв загонників з берегів Танаїсу Лише комонний вишкіл занепав. Гарцювати в хащах не випадало. У лісових байраках і на вітровалах коні ламали ноги.

Ловців очолював найстарший із Дорошевих синів – Нірад. Він добре знав тутешні дубрави. Попереду текла річка. На її березі схопити втікачок здавалось справою нескладною. Дорош, на випадок відчайдушного спротиву, дозволив убити Спірку і Риску. Для знатних дів, яких вбивати суворо заборонили, облавники мали стріли-зрізні та міцні сітки. За Нірадовим розрахунком, на річковому березі його вої мали опинитися або одночасно з втікачками, або ж трохи їх випередити.

Облавники, захоплені погонею, вибігли з діброви, не виславши наперед розвідників. Але й ті, що стояли на річковій ріні, не очікували появи куничів. Вони якраз розкладали багаття, готувалися смажити щойно обдерту косулю. Воїни у панцирах й довгих плащах з каптурами мали аварські луки, метальні ножі-рибки й довгі мечі з черненими лезами. Для того, щоб зняти зі спин і зарядити луки, в них вже не було часу. Тому воїни у плащах задіяли метальні ножі. Куничам, одягненим лише у шкіряні куртки-підпанцерники, вони залишили обмаль шансів.

Нірад упав першим, не встигнувши вийняти акінака. З його побратимів двоє встигли пустити стріли, які лише ковзнули панцирами воїнів у плащах. Одному з облавників й більшості псів пощастило втекти. Поранених добивали мечами. Ті кричали. Крики одноплемінників й врятували втікачок. Дівчата припинили бігти і приготували зброю. Вислана на розвідку Спірка спостерігала, як мертвих куничів – після ретельного обшуку – одного за одним скинули до річки. Вона ніколи не бачила воїнів, одягнутих та озброєних так, як плащоносці. їхні чорнобороді й горбоносі обличчя віддалено нагадали Спірці обличчя кочовиків, що їх родовичи називали Чорними клобуками. [4] [iv] Чорні клобуки – тюркське плем'я, що мешкало у степах на схід від Дністра. Але, за всіма ознаками, ці не були ані клобуками, ані витязями з інших численних племен-уламків колись грізної держави Ашинів. [5] [v] Держава Ашинів (Вовків) – степова імперія кочовиків-тюрків VI–IX ст. Від 631 року її центр знаходився у Нижньому Поволжі. Одне, що достеменно зрозуміла дівчина: з цими вправними, сильними й добре озброєними людьми краще не зв'язуватись.