Array Сборник - Історія України очима письменників

У день ордалій, як тільки на сході піднявся ранковий світловий конус, Тітіра прийшла на посипаний триною тік. Вмостилася навсидячки на виступі теремної підкліті, підіпхала під себе охвістя дертої сорочки і почала наспівувати:

« Сиди, сиди, Ящере-пращуре! Ладо-сторадо, на столі срібному, на столі золотому! Гризи, гризи Ящере горіхове зерня, вітряне сем’я! »

Чим вище сонце піднімалося над обрієм, тим більших змін зазнавав тік. Спочатку на ньому поставили чотири різьблені стовпи-свідки, обернені дубовими обличчями до центру тока. Дружини могитичів обмазали свідків лоєм. Поки вони втирали ведмежий жир у деревину, їхні чоловіки з належними молитвами та піснями розклали у самому центрі велику ватру, видовжену з півдня на північ. Для судової ватри годилася не кожна деревина. Щоби Сили не зазнали образи й не роззлостились, колоди взяли з тих запасів божниці, де вже кілька юлів висихала мертва плоть священних дубів із пралісу. Вона була твердою, білою, наче кістка, і пахла травневою ніччю.

Поки колоди перепалювалися на вугілля, Тітіра мовчки дивилася на вогонь. Вона склала руки над головою «дахом» і стиснула губи у тонку щілину.

«Зміївна мудру чинить!» – шепотіло жіноцтво.

Тік поступово залюднювався.

Коли замість ватри на току виник чорно-червоний прямокутник розжареної грані, на південному боці почали ставити стіл для князя. Туди ж вийшли старійшини і дружина. Могитичі заспівали хором:

Жрецький спів наче розбудив Тітіру. Причинна зашепотіла: «Не сиди, не сиди, Ящере-пращуре, в горіховому гнізді! Ягни зартай, запрагни, йми – не вмри!»

На грань могитичі поклали кричну штабу у три мечні леза завширшки та завдовжки зо два чоловічі кроки. Князь у ромейському срібленому панцирі зійшов на стіл, сів і дав знак розпочати божий суд. Святкова сустуга на його грудях сяяла щирим золотом і Хорсовими знаками. Головний з них – Боже Око – златоковаль прикрасив халцедонами та індійськими рубінами.

З північної сторони току з'явилася процесія. Волх вів призначених для випробовування. Першою до грані підійшла його донька Людмила, за нею ще півтори дюжини найкрасивіших дів з обох родів Білого Племені. Волосся у всіх було розплетене, вузькі вінки з савур-трави стягували його наче обручі.

Ранкове сонце – аз ним і блідість урочистих облич та вологі від переляку очі – виявили зазвичай згладжені буденними виразами, а тепер графічно гострі та межові риси знаменної вроди.

Незвично короткі, вище колін, сорочки дівчат викликали пожвавлення серед дружинників. Князь суворо глянув на них, потім звернувся до старійшини Дороша:

– Кого немає?

– Горанової наймолодшої, Стоймислової Жаринки, а з простих – Спірки з Лугового кінця та рудої Риски.

– Добре шукали?

– У городищі геть все обшукали. Вже й облавників до лісу відправили. З псами. Далеко не втечуть, княже.

– А Горан зі Стоймислом?

– Сидять у теремах. Привести?

– Нехай собі сидять, – насупився Чоломир і вказав перначем на жерців:

– Чого вони тягнуть?

– Залізо ще холодне, – замість Дороша відповів воєвода Шандр. – Має зачервоніти.

Воєвода хотів ще додати, що Волх мудрує з тією штабою. Що предки ставили випробовуваних не на чудернацькі крицеві смуги, а на розжарені леміші. Але вирішив промовчати. Лише крекнув й плюнув у жменю.

Князь швидко глянув на Шандра, потім перевів погляд на Томирада. На князенковій шиї несамовільно напнулися жили.

«Почув про облавників, – зрозумів Чоломир. – А ще, може, про дещо здогадується…»

Коли штаба розжарилась до червоного, Волх дав знак своїм помічникам. Ті підхопили Людмилу й піднесли догори так, щоб усім було видно: її босі ноги не змащені чаклунськими мазями й не вкриті воском. У давні часи практикували ще й детальні оглядини, аби запобігти заміні підсудної особи магічним двійником. Але цього разу, з огляду на обставини, вирішили обійти сугубі завіти давнини і сорочок з дівчат не знімати. їх лише підкоротили, щоб раптом не загорілися, коли ті крокуватимуть випробувальним залізом.

Старший жрець уже підніс свій жезл, а донька його закусила губу у передчутті болю, коли Тітіра зістрибнула зі свого місця, підбігла до розпеченої штаби й випустила на неї ящірку.

Очевидці потім до криків і бійки сперечалися, звідки саме взялася та ящірка. Деякі з них божилися, що ящірка вилізла з рукава Тітіриної сорочки, інші присягалися, що причинна народила рептилію звідти, звідки в нормальних жінок виходять діти. Були ще й такі, яким тієї миті привидилися зміїні боги, що принесли ящірку у пащах просто з неба, але над такими сміялися. Як би там не було, але всі сходилися на тому, що чудесну ящірку Сили забарвили у жовто-зелене, що вона живою та неушкодженою пробігла штабою і що всім присутнім від того стало легше й веселіше.