Ігор Макарук - Князь-варвар

– Якщо ти не порозмовляєш зі Святозаром, то я сам з ним матиму розмову, – кивнув невдоволено головою Мечислав, – тому що я не хочу жити у страху, очікуючи і гадаючи, хто наступний із жінок нашої родини піде на Крада.

– Я сподіваюся, що більше ніхто, – зітхнувши, промовив замислено Святовид, – але я хвилююся, щоб…

– До нас направляється батько, – перебивши брата, не давши завершити йому розпочату думку, промовив Мечислав.

Святовид, почувши про наближення старого боярина, одразу ж замовк, проковтнувши останні слова, і, повернувши коня, озирнувся на Добромира. Йому знову згадалася Чаруна. Святовид примружив повіки і перевів погляд із батька на брата. Він хотів щось сказати, перевівши розмову на інший лад. Він хотів привітно усміхнутися батькові, щоб той не запідозрив, про що між братами була розмова. Він ще щось хотів, але не встиг. Лиш почув свист, але не зрозумів, не усвідомив, що то летить стріла, яка була випущена із найближчого гайка.

Молодий волхв відчув болючий поштовх у спину. Біль миттю розбігся по всьому тілу, а темна пелена впала на повіки, почавши затягувати собою білий світ. Страху не було до тих пір, поки не прийшло розуміння, що сталося.

– Печеніги! – заволав хтось поряд із воїнів.

Почувся шалений тупіт кінських копит. І чиїсь руки, які підтримували, не даючи впасти. Сили триматися у сідлі не було.

– Батьку, притримай Святовида і попильнуй за ним, поки ми не відіб’ємо ворога! – десь здалеку долинув до свідомості пораненого окрик Мечислава. І знову руки. Тепер уже не одні, а декілька. Знімали з коня, несли, опускали на сиру Землю-матінку.

Це було останнє, що Святовид відчув, – холодну землю. Його свідомість окутав чорний морок, і йому здалося, що він провалився у глибоке підземелля. Біль наче відступив. Здавалося, що це прохолода рідної землі відігнала біль геть, рятуючи поранене тіло. Так, тілу стало легше, а душа? Душа боліла гнітючішим болем, ніж тіло.

«Невже це все? – промайнула розпачлива думка. – І я більше ніколи її не побачу?»

Але морок несподівано, хоч і не швидко, почав розсіватися. З’явилося світло. Воно було дивним, не природно яскравим і від того було важко на нього дивитися. Але дуже хотілося знати, звідки те світло лине. Почав приглядатися, і Святовид побачив у світінні обриси блідої жінки. Вона, повільно ступаючи, йшла до нього і її риси були все чіткішими. Святовид не став розглядати жінку. Він заплющив очі і смиренно зітхнув. Волхв не міг не знати, хто ця жінка.

– Мара, – прошепотів він, – ти прийшла за мною. У родині вже не залишилося жінок, доньок землі рідної, тому ти прийшла по мене, свого вірного слугу.

Після цих думок страх змінився на безповоротну приреченість. Але раптом він почув голос. Святовид знав, що голос дарує надію, тому що Мара не розмовляє із тими, чию долю вирішено.

– Я – Та, Хто володарює у Смерті. Я – божевільна, і Я – мудра; Я – стара, і Я – діва; Я – Жива, і Я – Мара; Я живу, хоча Я – мертва. Моє дихання – Вітер, моє волосся – Пекельне Полум’я, Мої очі – Віща Ніч. У Моєму Серці немає Крові, бо Кров Моя наповнює Чашу, яка у руці Моїй. Не жива, але і не підвладна тліні, Я – Та, що була до того, як постав цей світ, і та, Хто буде після. Я – Віщий Птах, що Співає в Ночі, і Пісня Моя – це Слово Моє, звернене до тих, чиї вуха не оглухли від шуму слів світу цього, сказаних людьми всує. Сліз не знають Мої очі. Крові вимагають губи Мої. Мої ноги – коріння Древа, Мій одяг – нічна імла. Я – Життя, і Я – Смерть. І Я ж – Вічне Відродження, Кола Велесова кругообіг. Той, хто почує у Серці своєму Лебедину пісню Мою, той ніколи не помре, але матиме Життя Вічне. Той, хто зуміє розгледіти за життя образ Мій наяву, – не злякається Мене, коли прийде йому час ступити крок услід за предками на Велесові Луки. Той, хто зуміє за життя відтяти голову свою, на честь Мою і славу, – втратить лише минуще, отримавши Вічне, яке набагато більше світу цього.

Останні слова розтворилися у мороці. Світло зникло і темінь знову окутала своїм чорним саваном все навколо. Знову із глибин душі почав виринати страх. Вже не було приреченості, коли раптом щось тепле і вологе впало на його щоку. Святовид відкрив очі і побачив батька. З його повік котилися, одна за одною, декілька сльозин і закапали на обличчя Святовида, наче живильна вода, яка повертає до життя.

– Сину, не покидай нас, – схлипуючи, повторював одне і те ж старий переяславський боярин.

Поряд із Добромиром стояв, важко дихаючи, Мечислав. Із його розсіченою щоки цівкою стікала кров, але когортний командир на те не зважав.