Ігор Макарук - Князь-варвар

– У Ольжичі. До Чаруни.

Після цих слів очі Святовида загорілися болючою радістю. Він ледь помітно кивнув головою, вдячно дивлячись на брата.

– Якщо мені судилося жити, то мене може підняти на ноги лише Чаруна, – з останніх сил, ледь чутно прошепотів поранений волхв, – якщо мені судилося піти у світ наших пращурів, то хочу хоча б один раз глянути на неї і попросити вибачення.

Промовивши останні слова, Святовид заплющив очі і знову поринув у світ мороку. А Добромир мить постояв, поміркував, а тоді, розвівши безпорадно руки, кивнув головою.

Так і вчинили. Дружинна кавалькада розділилася на дві частини. Одна, на чолі із посадником Дзвенимиром і важкопораненими воїнами, попрямувала назад у бік Переяслава. Позаду них плентався, вже трохи понівечений, прив’язаний до коня, ватажок печенігів.

Інша половина дружинних воїнів, на чолі із Мечиславом і Добромиром, попрямувала у напрямку до княжого поселення Ольжичі, виконуючи волю важкопораненого волхва Святовида. Попрямувала туди, де жила знахарка Чаруна. З ними ж поїхав і молодий, мало кому відомий воїн Данеслав, який знову вийшов із бою без найменшої подряпини.

Весна того року видалася по-незвичному ранньою. Теплі промінчики сонця швидко зігнали сніг із охолодженої землі, яка ось-ось мала зазеленіти буйними травами. Простий люд радів, що зима швидко відступила навіть не спробувавши, як зазвичай, поборотися з весною. Старожили говорили, що давно такої ранньої весни не було. Дехто бідкався: «…не на добро це, адже зима свого не попустить, прийшовши заморозками посеред весни. Ось тоді і будемо не радіти, а плакати, коли молодий врожай вщент вимерзне».

Так могло статися, як говорили старі люди, адже раннє тепло протрималося не довго. Вже під Великдень небо насупилося, затягнувшись густими хмарами і почавши мжичити холодним дощем упереміж із мокрим снігом. Волхви в один голос почали говорити: «Боги сердяться на свій народ». Правда, народ не знав і не усвідомлював своєї провини, він міг лише про неї здогадуватися.

Але не дивлячись на такий незвичний природній розвиток, народ Київської держави продовжував жити зі своєю надією. Тією надією, яка покладалася, як за звичай останні роки, на Верховного волхва землі Київської Святозара Світлого. А саме на його вміння розмовляти з Богами, та на його щорічну, особливу, Великодню жертву.

– Святозар переконає Богів у нашій вірності, адже ми не знаємо і не хочемо знати інших Богів, крім наших споконвічних, у яких вірували і поклонялися наші предки.

– Так, наш зв’язок із рідними богами є непереривним, адже ми шануємо ті заповіді, які Боги дали ще нашим давнім предкам, першим людям цієї землі.

Ось так люди гомоніли поміж собою, переконуючи і себе і інших, що все буде добре в наших споконвічних землях.

– Благослови, Боже, благослови, Мати, зиму проводжати, а весну закликати. Ой Ладо-мати, зиму проводжати. Ой Ладо-мати, весну закликати… – люди співали, весну закликали, готуючись до важливої Великодньої жертви…

…І ось святковий день настав. Великодню жертву принесено. Навколо святилища ще у повітрі відлунювалася прочитана молитва. Та молитва, якою люд звертається із проханнями до своїх Богів. Тепер залишилося лиш чекати, чи приймуть Боги принесену жертву, чи ні. Чекав цього рішення і Верховний волхв землі рідної Святозар Світлий. Він продовжував стояти посеред центрального капища, уважно вдивляючись у священне коло святилища, навколо якого мали стояти Боги.

Це було саме те капище, яке збудував Великий князь київський Володимир Святославович за своїм великокняжим теремним двором. Святозар стояв у центрі священного кола, обличчям до витесаної із дерева подоби великого Бога, голова якого була срібна, а вус золотий. Він стояв, піднявши догори руки, з повернутими вперед долонями, з яких, неквапно, крапля за краплею, стікала, поступово засихаючи, кров. Наче засвідчуючи свою вірність Богам, Верховний волхв стояв і чекав, чи приймуть Боги його власну жертовність.

– Гой Ярило, Сонце красне, прийди до нас у силі своїй молодечій, прийди у силі буйній! Розбуди Землю Ненечку, аби зродила вона нам жита та хліба багато, аби обдарувала здоров’ям і силою. Прийми, Батьку Яриле, подяку цю та будь нам заступником небесним од Великодня та й до Купали. Слава Сонцю! Слава Ярилу! – рік молитву Верховний волхв, сподіваючись, що Боги його чують.

Боги чули, але у відповідь мовчали. Боги вагалися. Мабуть, у них виник якийсь суттєвий сумнів щодо сьогоднішнього жертовного обряду, вчиненого на святилищі. Але незважаючи ні на що, Верховний волхв Святозар Світлий продовжував стояти у молитовному пориві і з надією чекати.