Ігор Макарук - Князь-варвар

– Ця стрілу я мав отримати в груди, а Святовид повернувся і закрив мене спиною, – промовив хриплим голосом воїн, не віддихавшись від кривавої січі, а тоді стиха, щоб ніхто не чув, додав: – тепер я знаю, чого приходила Мара і про що вона хотіла попередити.

Навколо ще лунав дзвін мечів і стогін поранених, а також тих печенігів, яких когортні воїни добивали, щоб нікого із наглих зайд, крім їхнього ватажка, якого взяли у полон, не лишати живим.

Ворог не розрахував власних сил, не сподіваючись на таку різку відсіч дружинних воїнів. Крім того Боги останню мить все змінили, врятувавши від підступної стріли дружинного командира, закривши його тілом свого слуги, молодим волхвом. Всі розуміли, що якийсь зрадник попередив ворогів про те, що цією дорогою будуть їхати поважні мужі переяславські. Вороги міркували одним пострілом вбити ватагу, а тоді розібратися із дружинниками, які мали залишитися без командира. Але так не сталося, тому що Боги продовжували оберігати свою землю від ворожих підступів.

Святовид, якого Боги використали у своєму промислі, лежав на руках у батька і то вертався до пам’яті, то знову відходив у інші світи.

– Командире, – підійшов молодий воїн Данеслав і звернувся до Мечислава, – всі вороги, окрім їхнього ватажка, мертві.

Добромир, почувши останні слова, обережно поклав пораненого сина на землю, підвівся і озирнувся навкруг. Побачив посадника переяславського, який стояв тут неподалік і тримався правою рукою за неглибоку рану на лівому плечі.

– Мечиславе, Дзвенимире, на цьому наша подорож закінчується. Ми повертаємося до Переяслава, – на якусь мить старий боярин запнувся і важко задихав, торкнувшись руками грудей.

Всі присутні промовчали. Ніхто нічого не мовив у відповідь на слова Добромира. Ті, що залишилися живими, більшість мали різні поранення, але всі були раді і дякували долі, що залишилися живими, на відміну від шістьох дружинних воїнів, які переступили межу і відійшли у світ прабатьків.

– Дзвенимире, тебе прошу, візьми ворожого ватажка і вирви з нього ім’я зрадника, – промовляючи останні слова, Добромир зціпив зуби і стиснув пальці в кулаки, – а тоді ми разом вирішимо, що з ними робити.

Не звично було бачити таким Добромира. Завжди з виду він був наче з криці. Ніколи сльозини не побачиш на його повіках. А зараз все змінилося, сльози котилися по щоках боярина. Такого випробування Богів серце Добромира не могло витерпіти.

– Не сумнівайся, Добромире, він мені все розкаже. Ще до вечора цей зайда пожалкує, що залишився живий, а не ліг у цій січі. Його смерть не буде смертю воїна і він вкаже на зрадника, – промовив посадник, кривлячись від болю, а у думках дякуючи Богам, що вберегли від поїздки цим злощасним трактом сина Люта.

Добромир кивнув головою і повернувся до ватажка дружинних воїнів, який, примруживши повіки і важко дихаючи після завзятої січі, стояв поряд біля пораненого брата.

– Мечиславе, когортний ти мій командире, прошу тебе допомогти, разом зі своїми воїнами доправити твого пораненого брата Святовида додому. Там найкращі знахарі нададуть йому допомогу, – звернувся, як і годиться, Добромир до свого старшого сина, хоч було зрозуміло, що той не відкаже батьковому проханню і сам все зробить, щоб порятувати брата.

Мечислав не встиг відповісти батькові, тому що, лежачи на сирій землі, Святовид прийшов до тями і застогнав.

– Боги, навіщо ви так зі мною? – не соромлячись і вже не приховуючи своїх душевних переживань, схлипнувши, сутужно похитавши головою, дивлячись не у небо, а у землю, запитав Добромир. – Що я скажу його матері?

Саме у цю мить Святовид розплющив очі і, важко вдихнувши, щось спробував промовити. Але набряклі губи не слухалися. У кутиках рота запеклася кров. Добромир і Мечислав нагнулися, щоб почути, що поранений намагається їм сказати, але марно.

– Сину, не напружуйся, не втрачай життєві сили, – благально простогнав Добромир, – зараз ми тебе відвеземо додому, там ти швидко піднімешся на ноги.

Святовид важко видихнув і спробував заперечливо похитати головою, але йому забракло сил і він лише зачервонілими зіницями очей спробував дати зрозуміти, що його душа бажає чогось іншого.

– Сину, ти не хочеш додому? – запитав батько, зрозумівши, що син йому намагається заперечити. – А куди ти хочеш?

– Я, здається, здогадуюся, куди його душа намагається у цю мить полинути, – промовив Мечислав, хитнувши головою.

– Куди? – обернувшись до свого старшого сина, запитав боярин.