Ігор Макарук - Князь-варвар

– Думаю, що Великий князь покликав вас, батьку, не заради Позвізда, – промовив Святовид, – він мабуть потребує вашої допомоги чи поради у якійсь нагальній, а можливо делікатній справі.

– Ти у цьому впевнений? – Добромир не хотів йняти віри те, у що його потаємні сподівання в одну мить починають перетворюватися на примарну ілюзію.

– Я не можу стверджувати напевне, – примруживши повіки промовив волхв, – але я не бачу Позвізда поруч із Великим князем.

– Не бачиш? – ці слова Святовида стурбували старого боярина і він уважно подивився на сина. – А що ти бачиш? Чи вірніше, кого ти бачиш поряд із Володимиром?

Святовид відповів не відразу. Деякий час вони їхали мовчки, кожен думаючи про своє.

– Я бачу дорогу. Довгу дорогу, на краю якої стоїть жінка. Красива жінка. Не наша. Мабуть, чужинка. Вона бліда стоїть на високому березі річки. Річка широка і глибока. Вона розділяє чужинку і Великого князя, який стоїть на іншому, протилежному березі. Він поривається до іншого берега, хоче здолати водяну перепону, але не може, тому що ріка наповнена не водою, а кров’ю людською, – Святовид раптово завершив свою оповідь, так само, як він її і розпочав.

Добромир вражено вислухав почуте. Його думки перемішалися. Старий боярин відчув сердечний щем і жаль за старими часами, які пішли у минуле. А нові часи починали лякати своєю непередбачуваністю.

– Насуваються часи, коли живі будуть заздрити м… – Святовид запнувся на останньому слові, усвідомлюючи страшну суть цих пророчих слів, підвівши погляд і подивившись на батька, який вражено слухав сина.

– Ти говориш, сину, надто важкі і страшні слова, – після невеликої паузи усвідомлення промовив старий боярин, – але якщо вони пророчі, то ти маєш сказати, що нам зробити, щоб цьому завадити?

Святовид мовчав. У його голові вертілася відповідь, підказана Богами, але він не наважувався її сказати батькові. А той спостерігав за сином, чекаючи відповіді. І коли Добромир думав, що він вже не дочекається відповіді від сина, можливо, тому, що тієї відповіді просто немає, старий боярин почув страшні слова, які прошепотів Святовид: «Вбити Великого князя».

Шокований почутим, Добромир аж відсахнувся від сина. Він не йняв віри почутому, не розуміючи, які страшні видіння відкрилися Святовиду. Старого боярина розривали суперечливі відчуття. З одного боку, він ніяким чином не ставив під сумнів зв’язок сина з Богами, але з давніх часів вважалося, що волхв, який жадає смерті Володаря рідних земель, є відступником. Волхви направляли Великих князів, спрямовуючи їхній хід у руслі, яке було угодне Богам, але ніколи волхв не міг відправити на смерть володаря, тому що у такому разі він одразу втрачав зв’язок з Богами.

Добромир поглянув на сина, але той спокійно їхав поруч, погойдуючись у сідлі, ніби нічого не сталося і ним не були мовлені страшні і відступні слова. Старий боярин оглянувся навкруг, чи, бува, ніхто сторонній не чув слів Святовида.

– Я розумію, батьку, вашу тривогу, тому що я її сам відчуваю, – промовив Святовид піджавши губи і кивнувши головою, – але ці слова прийшли до мене, думаю що не випадково.

Добромир не знайшов, що ректи у відповідь сину, тому знову між співрозмовниками повисла мовчанка.

– Я обов’язково про це поговорю із Святозаром, – через деякий час знову промовив Святовид, – Верховний волхв зможе мені розтовмачити, до чого цими словами хочуть нас підштовхнути Боги?

– Мені навіть важко осмислити і повірити, що Боги можуть нас спонукати до таких незрозумілих дій, – стиха, щоб ніхто його не почув, промовив Добромир, – адже причин вчиняти такі страшні і непоправні дії немає.

– Може, і немає, – кивнув головою Святовид, а тоді повернувся до батька і промовив: – а може, ми не все знаємо, ми ж не Боги.

Добромир нічого не відповів, він лише розвів руки, адже йому не хотілося починати міркування про причини, з яких Боги виказували дивні бажання. Стосунки з Богами у старого боярина складалися не зовсім втішно. Добромир ішов на всілякі поступки Богам, намагався їх задобрити. А вони, як вважав старий, безжально забрали у нього все найкоштовніше – його близьких.

Також Добромир добре розумів, чому його син, волхв Святовид, не одружується. Боярин до болю у серці відчував і сприймав жертовність сина. Той не міг і не хотів ризикувати життям своєї коханої Чаруни, яка гордовито не розуміла і не сприймала поведінки Святовида. Двоє не простих людей неймовірно палко кохали один одного, але не могли бути разом. Від усвідомлення цієї доленосної безповоротності у Добромира серце стискалося від жалю, що його любий син, його надія і радість, не може собі, через те таємниче прокляття, дозволити бути щасливим.