Петро Лущик - Поміж двох орлів

– Не розумію я смоленців, – зізнався Дуглас. – Навіщо вони спалили своє місто?

– Щоб нічого не дісталося нам, – пояснив Жолкевський, оглядаючи згарище, яке лише позавчора було житлом для людей.

Дізнавшись, яка сила суне на місто, жителі Смоленська підпалили дерев’яні будівлі. Поживитися загарбникам було нічим.

У повітрі досі витав запах горілого дерева.

– Але ж ми згодом підемо звідси! – продовжував шотландець. – Де ж вони житимуть?

– У землянках. Але свого чужим не віддадуть.

Шотландець скрушно похитав головою – чи то від усвідомлення того, що поживитися нічим, чи то від жалю до бездомних жителів. Жолкевський на це нічого не відповів, а ван дер Рейн сказав:

– Штурмом Смоленськ не взяти. Тут допоможе лише облога.

– Невідомо, чи мають обложені гармати, – мовив Жолкевський. – Якщо так, то сутужно нам доведеться. Як ви вважаєте?

Запитання гетьман адресував Дугласу. Той вже встиг змиритися з думкою, що тут нічого не залишилося для поживи, і повністю переключився на фортецю.

– Не думаю, що така фортеця не має жодної гармати, – сказав він. – Зрештою, можна спробувати невеликий штурм, тоді й з’ясується, є за стінами гармати чи немає.

– Боюся, маленького штурму не вийде.

– Як це?

– Його величність захоче захопити Смоленськ одразу. І переконати його у протилежному буде важко.

Ян ван дер Рейн ще раз подивився на високі стіни фортеці і заперечно похитав головою.

– Лише облога, – повторив він. – І сил менше витратимо, і людей менше погубимо.

– Невідомо, що скаже король, – відповів йому гетьман.

Його королівська величність прибув під смоленську фортецю наступного дня. До шести тисяч, що прибули двома днями раніше, додалося ще три з половиною тисячі. Зі слів Сигізмунда, до міста підходять ще чотири тисячі гусарів і піхоти. Таким чином, фортецю готові були атакувати майже п’ятнадцять тисяч воїнів (якщо не брати до уваги всіх слуг, кухарів, музикантів і повій. На останніх, правда, мало хто надіявся). На здивування Жолкевського, король не зібрав одразу військову раду, пославшись на втому. Сигізмунд відпочивав до обіду наступного дня, поки до Смоленська не прибули решта. Лише тоді король запросив всіх до себе. Погода надворі зіпсувалася, всім дошкуляв пронизливий східний вітер, що було дивиною у таку пору, а тут, у домі якогось боярина, було тепло і безпечно.

Сам же король, зручно вмостившись біля натопленої печі, спідлоба розглядав прибулих. Саме від них залежало – прославить він своє ім’я тут, під смоленською фортецею, чи вона стане йому поразкою. Знав король, що кінцеве рішення однаково буде за ним (правда, яким воно буде, ще не вирішив).

– Починайте, ваша милосте! – звернувся Сигізмунд до гетьмана Жолкевського. – Ви тут уже третій день і знаєте більше за нас.

– Дякую, ваша величносте! – схилив голову Жолкевський. – Ви праві: я прибув у Смоленськ на святого Михайла, [19] 29 вересня 1609 року. і лише пан канцлер (кивок у бік Лева Сапіги) та пан маршал (те саме – Дорогостайському) випередили мене. Тим не менше у мене вистачило часу оцінити обстановку.

– І яка вона? – поцікавився король.

– На жаль, ваша величносте, вона несприятлива. Наближення вашої величності не викликало у московитів великого ентузіазму, на що ми сподівалися. Хоч війська Скопіна і покинули місто, у фортеці знайшлося до сорока тисяч гідних до бою чоловіків. Це не рахуючи ще приблизно стільки ж жінок і дітей, які при необхідності також можуть взяти зброю.

– Хто ними керує?

– Воєвода Шеїн. [20]  Михайло Шеїн (1570–1634) – воєвода, керівник оборони Смоленська. Якщо судити з тих чуток що доходять до нас, ми зіткнулися з гідним суперником.

– Що ж ви пропонуєте? – запитав канцлер Сапіга. – Не брати фортецю?

– Саме так.

Ці слова польного гетьмана викликали у присутніх шум. Ті на мить навіть забули про присутність короля. Сигізмунд не спішив припиняти суперечку. Він хотів, щоб вельможі висловилися проти пропозиції гетьмана. Сам же Сигізмунд вже прийняв рішення.

Гамір припинився так само несподівано, як і почався. Вельможі якось одночасно замовкли, засоромившись своєї нестриманості. У кімнаті настала тиша.

– Що ви пропонуєте? – запитав король.

– Залишити біля фортеці частину війська. Або взагалі нікого не залишати і йти одразу на Москву, де нас чекають.

– А Смоленськ?

– Смоленськ сам віддасться нам, як тільки ми захопимо Москву.

– Ви пропонуєте у себе в тилу залишити укріплену фортецю? – запитав Ян Сапіга.