Петро Лущик - Отроки княжича Юрія

Він подивився на Ярополка і закінчив:

– Чого б мені це не коштувало!

Тим часом джура привів коней. Гліб з Ярополком мовчки скочили на сідла.

– Звідси поляки навряд чи ризикнуть наступати, – показав Гліб на болота. – Підступає весна, лід у такий час ненадійний наш союзник. А ось чекати ворога треба із заходу, з-за гори. Подивимось!

Він повернув вуздечку. Кінь слухняно виконав команду.

– Показуй дорогу, десятнику! Хочу все оглянути з гори.

Ярополк кивнув головою і першим направив коня дорогою вгору. Їм довелося обминати численних робітників, що, наче мурахи, снували в обидва боки то із в’язками дров, то за ними.

На саму гору вела вузька звивиста стежка, якою вже давно ніхто не ходив. Це Гліб визначив із залежаного нестривоженого снігу.

– Погано! – відзначив воєвода.

Ярополк мовчав. Він розумів, що бути невдоволеним Гліб має повне право. А новоспечений воєвода про себе похвалив такт десятника. Той жодного разу не спробував виправдатися, переклавши всю вину за жалюгідний стан оборони городища на попереднього воєводу. Сам прямолінійний, Гліб поважав таких же, як і він сам буркотунів і вічно невдоволених всім. Гірше було б, якби його співбесідник в усьому згоджувався і пробував переконати, що ні у чому не винен. Таких Гліб не любив і не намагався приховувати це.

Піднялися на гору. Лише тепер Гліб зрозумів, що надто сміливо з його боку було назвати цей порослий густим лісом горб горою, але він все ж піднімався над навколишньою місцевістю і звідси відкривався чудовий огляд. Лише два підвищення – на півдні і сході – виглядали вищими, аніж щекотівський, принаймні східний точно. Зате на заході лежав відкритий простір, що через декілька верств закінчувався лісом.

– Треба тут поставити вежу, – сказав Гліб. – І нехай у ній постійно перебуватимуть хоча б двоє воїв. Неприятель не повинен підкрастися непомітно.

Він подивився на Ярополка і майже співчутливо додав:

– Це треба зробити вже сьогодні.

Зрештою, ніхто, за винятком, напевне, самих холопів, котрих витягнули із теплих домівок і відірвали від звичної роботи, не був ображений на воєводу Гліба. Десятники розуміли, що оборона Щекотова не витримує не те що найменшого штурму, але й будь-якої критики, тому із завзяттям узялися за роботу. Вже коли Бояна повідомила Гліба, що вечеря готова, рів навколо стіни став глибший на лікоть. Коли холопи дісталися до замерзлої землі, на дно рову знову поклали сухі гілки.

Всю ніч і наступний день не припинялася робота, і вже надвечір Ярополк стомленим голосом повідомив воєводу, що підвісний міст готовий і можна його причепити. Гліб, побачивши, що його підлеглі дійсно виклалися на повну, махнув рукою, мовляв, можна відкласти і до завтра.

А посеред ночі воєводу, як інших, хто був у Щекотові й навколишніх селах, розбудив набат.

Звиклий до чогось подібного, Гліб миттю зірвався з ліжка і, на ходу одягаючись, вискочив на двір. Від вогнів численних смолоскипів темрява остаточно сховалася у найдальших закутках. Всюди метушилися дружинники, але якоїсь паніки не спостерігалося.

– Що сталося? – запитав Гліб якогось десятника, який проходив мимо.

– Сторожа на вежі зауважила на заході якийсь загін, – повідомив він.

– Де Ярополк?

Десятник кивнув головою кудись убік, і на фоні вогнищ Гліб тут же впізнав Ярополка. Той підійшов ближче.

– Не можу сказати про чисельність загону, але гадаю, що це лише розвідка, – мовив він. – Шкода, що браму не зачепили.

У його словах не було жодного докору, але Гліб все ж сказав:

– Так, це моя вина. Треба було це зробити ще вчора.

– Оце вже ні! – заперечив Ярополк. – Люди стомилися, тому ти зробив правильно, відпустивши їх. А міст перед ворітьми можна просто спалити.

– Але не зараз. Як з селами?

– Частина людей вже прибуває.

– Пускати всіх! Зайвих ратників не буває!

Але до штурму не дійшло. Поляки виявилися звичайним загоном, висланим для розвідки перед основними силами. Їх було мало, і вони не наважилися нападати на невідь-як захищене укріплення посеред ночі.

Коли ж піднялося сонце, то і оборонцям, і нападникам стало зрозуміло, що сутички і не буде. Оцінивши організацію оборони Щекотова, поляки були неприємно вражені побаченим. Видно, вони не очікували зустріти таке. Тому про штурм можна було забути. Натомість нападники вирішили поживитися у навколишніх селах, які за ніч практично повністю опустіли.

Це стало для них фатальною помилкою. Ще вночі воєвода непомітно вивів з-за стіни два десятки ратників і заховав їх у лісі неподалік. Коли поляки напали на перше-ліпше село, їх зустрів озброєний загін русичів. Відступати було нікуди, довелося прийняти бій. Як виявилося, останній.